Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич

– Ти думаєш, вони не дізнаються, хто ми? – схвильовано запитувала Ліка, раз у раз відсмикуючи щільну штору і виглядаючи за вікно, на порожню засніжену дорогу.

За вікном  опадала ніч і   піднімався ранок.

Олеся сиділа з ногами на дивані і, ліниво потягуючи з келиха біле вино, перемикала телевізійні канали. Вона не спала всю ніч, тому сподівалася, що кілька ковтків алкоголю допоможуть їй заснути. 

– Рано чи пізно дізнаються, – відповіла без жодних емоцій.

– Що тоді буде? 

–  Не здогадуєшся?

– І ти так спокійно про це говориш? – вигукнула Ліка верескливо і з такою силою смикнула штору, що вирвала тканину з затискачів.

– По-твоєму я теж маю бігати по квартирі немов божевільна?  Досить і того, що ти репетуєш,  – промовила Олеся і поставила келих на маленький скляний столик, що стояв біля її ніг.

Смак напою не відчувався як треба, здавався гірким і нудотним.

– Навіщо ти підібрала цю дурепу біля парку! – в серцях вигукнула Ліка, – Нехай би вони  самі з нею розбиралися! Ми ж про те нічого не знаємо.  Може,  щось поцупила або що-небудь таке...  

– Ні, не думаю... – Олеся згадала перелякане, бліде обличчя нової знайомої і з сумнівом похитала головою, – Швидше за все, вона ні в чому не винна... Я не шкодую, що допомогла. Звичайно, нам тепер потрібно бути обережнішими. Іди-но сюди! – сказала Олеся і поманила Ліку до себе.

Та негайно підбігла, забралася з ногами на диван.

– Мені страшно, – сказала тихо, – а якщо ти покалічила того ідіота? Тоді вони вдвічі озлобляться!

– Хіба що ногу зламала... Послухай, – Олеся лагідно погладила подругу по м'якому світлому волоссю, заплетеному в косу, – я ж казала, тебе вони не бачили, навіть не знають, що ти була в машині.

– Думаєш, мені від цього легше? – Ліка накрила її долоню своєю і міцно стиснула, – Думаєш, я зможу спокійно жити без тебе?

– Не кажи так, – з  прихованим болем   відповіла Олеся, – ми завжди будемо разом, ніколи не розлучимося... Пам'ятаєш, як клялися?

– Пам'ятаю! – Ліка посміхнулася з якимось світлим смутком і не зуміла стримати сліз, але відразу витерла їх.

Дівчата були одного віку, народилися в один день, і цей факт їх дуже тішив. Вони зустрілися в юності й подружилися  так міцно, що не могли довго обходитися одна  без одної.

Олеся тоді вже займалася кінним спортом, а Ліка тільки з'явилася на стайні з групою новачків. У неї нічого не виходило, вона впала з коня і, страшенно засмутившись, ридала за стайнею, впавши ниць у купу свіжого сіна.

Олесі стало шкода дівчинку. Вона, вже досвідчена наїзниця, сіла поруч із нею, почала заспокоювати. Розповіла, що на самому початку також часто падала з коня, і що це – цілком звичайна справа. Падають навіть досвідчені вершники.

Так почалася їхня дружба. Згодом з'ясувалося, що вони  живуть і навчаються майже поряд. Олеся  –  в школі при дитячому будинку, а Ліка – у сусідній.

І,  якось зустрівшись, дівчата  вже не розлучалися, незважаючи на те, що і характером, і манерами дуже відрізнялися одна від одної. 

Дитячий будинок ростив з Олесі вовчицю, в її світі доводилося захищати себе будь-яким способом, щоб не загинути.

Ліка росла в прийомній сім'ї і була дівчинкою більш домашньою.  Але любові вона теж не знала, про неї дбали по-обов'язку.   Коли їй виповнилося одинадцять років, у родині почалися сварки, бо прийомний батько завів коханку. 

І тоді стало зовсім погано. Мати почала випивати і щоразу, приклавшись до пляшки, дорікала дівчинці за невдячність.  Могла і запотиличник дати, і за волосся смикнути... Батько відмовчувався і вдома бував рідко, а потім і зовсім пішов. 

Але Лікі тоді вже виповнилося вісімнадцять, тож її ніщо більше не тримало поруч із людьми, які стали їй зовсім чужими. До того ж вона працювала на місцевому ринку і цілком могла подбати про себе сама. 

Олесі теж не терпілося покинути дитячий будинок.  Вона ніколи не хотіла бути удочереною і робила все, щоб розчарувати тих, хто цікавився милою і разюче красивою дівчинкою.  

Вона билася з хлопчиками, грубіянила вихователям, кілька разів збігала на вільне життя і вважалася складною дитиною.  Але всі вихователі та вчителі віддавали належне її живому розуму і нестандартному підходу до вирішення складних питань. Хтось навіть називав  вундеркіндом.

Тому, коли дівчинка забажала займатися кінним спортом, ніхто проти цього не заперечив. У дитячому будинку, де діяли художній, музичний та інші гуртки, заохочувалися всілякі захоплення. 

Але видатною спортсменкою Олеся не стала. Утім, вона до цього й не прагнула. Їй дуже хотілося вступити до університету на факультет іноземних мов. Та тільки це бажання довелося відкласти до кращих часів.  

Робота на стайні приносила мало доходу, тож Олеся залишила її і влаштувалася в готель на ресепшен.   А ще підробляла перекладачем з англійської. 

Яскрава зовнішність стала для неї і нагородою, і прокляттям. Постійно доводилося відбиватися від непристойних пропозицій і відвертих погроз. Але життя в дитячому будинку загартувало її, відібрало почуття будь-якого страху, зробило зухвалою, самовпевненою.