Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
– Обережніше! – з неприємним смішком попередив водій, – дівка може й руку відгризти...
– Зуби виб'ємо! – ліниво відповів мордоворот, який сидів праворуч і навіть не глянув на сполотнілу Інгу, – Поїхали вже... Набридло тут стирчати...
Інга мовчала. Спершу оніміла від жаху, а потім мовчала, бо розуміла: марно благати про пощаду, ставити запитання, пояснювати, що вона ні в чому не винна.
Але й показувати викрадачам свій страх, свій відчай Інга теж не збиралася. Думки плуталися, тіло калатало від холоду. Може, вдасться з ними домовитися? Але після того, що вона накоїла вчора...
– Зрозуміла своє становище? – запитав водій, не повертаючи голови і дуже лагідно додав: – Даремно ти почала смикатися, гарненька! Якби робила те, що тобі наказували, може, й не вляпалася б...
– Я захищалася, – тихо, але твердо відповіла Інга.
Мордоворот, що сидів ліворуч, з чогось засміявся і відразу змовк.
– Потрібно розуміти, від кого захищаєшся, а тепер на тобі не тільки борг твого ненаглядного повис, а й твій власний! – так само лагідно промовив водій, роздивляючись її в дзеркало.
– Із Сер... із цим придурком я розлучилася, тому він мені не ненаглядний, – заперечила Інга.
– Та плювати! – водій знизав плечима, – іншої дівки у нього зараз немає! Якби була, може, тебе б і пронесло... А так... статуеткою по голові, струмінь газу в очі. Хлопці вимагають помсти... Подумай, чим зумієш загладити свою провину. Поки ми їдемо, час у тебе є.
– А якщо не придумаю? – запитала Інга.
Добре, що капюшон залишився на голові. Їй здалося, що її волосся стало дибки від жаху і ось-ось відокремиться від шкіри.
– Тоді ми самі вирішимо, що з тобою робити... Може, тобі й сподобаєтся!
