Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Я завернув за ріг і хитнувся до стіни, осліпнувши від зірочок болю в очах. Відчув, як мене хапають за зап’ястки якісь грубі руки.
Розплющивши очі, я побачив старшого за себе хлопчину. Він був удвічі більший за мене, мав темне волосся й дикі очі. Через розмазаний по обличчю бруд він здавався бородатим, тому його юне обличчя дивувало жорстокістю.
Ще двоє хлопчаків відірвали мене від стіни. Один з них скрутив мені руку, і я зойкнув. Старший хлопчина, почувши цей звук, усміхнувся й провів рукою крізь волосся.
— Шо ти тут робиш, Налте? Загубився? — Його усмішка стала ширшою.
Я спробував відсторонитись, але один із хлопців скрутив мені зап’ясток, і я охнув:
— Ні.
— Здається, він загубився, Піко, — сказав хлопчина праворуч від мене. Той, що був ліворуч, різко вдарив мене ліктем у скроню, і провулок шалено захитався довкола мене.
Піка засміявся.
— Я шукаю теслярню, — промимрив я, трохи приголомшений.
Обличчя Піки набуло кровожерливого виразу. Він схопив мене обома руками за плечі.
— Я тебе питав? — прокричав він. — Я казав, що тобі можна говорити? — Він буцнув мене лобом в обличчя, і я відчув, як щось різко тріснуло, а далі відчув вибух болю.
— Чуєш, Піко. — Голос, здавалося, долинав звідти, звідки долинати не міг. Чиясь нога потицяла в мій футляр із лютнею й перекинула його. — Чуєш, Піко, глянь-но на це.
Піка опустив погляд на лунке «гуп». То впав просто на землю футляр із лютнею.
— Що ти вкрав, Налте?
— Я це не крав.
Один із хлопчаків, які тримали мене за руки, засміявся.
— Атож, це тобі дядько дав, щоб ти це продав і купив ліків хворій бабці. — Він засміявся ще раз, тим часом як я намагався, кліпаючи, позбутися сліз на очах.
Я почув, як тричі клацнуло — то відмикали засуви. Далі пролунало характерне гармонійне бренькання — лютню дістали з футляра.
— Ох і сумно буде твоїй бабці, що ти це згубив, Налте. — Піка говорив тихо.
— Побий нас Тейлу! — вибухнув хлопчина праворуч від мене. — Піко, знаєш, кілько коштує така штука? Та за таку золотом платять, Піко!
— Не вимовляй отак ім’я Тейлу, — попросив хлопчина зліва від мене.
— Шо?
— «Не поминай Тейлу без наглої потреби, бо він усі думки й діяння судить із неба», — продекламував він.
— Та хай Тейлу з його великою блискучою цюцюркою мене обісцить, якщо ця штука не коштує двадцять талантів. Отже, ми можемо отримати в Дайкена принаймні шість. Знаєш, що можна зробити з такою силою грошей?
— Тобі взагалі не випаде нагода щось із ними зробити, якщо ти не перестанеш так говорити. Тейлу нас глядить, але він мстивий. — Другий хлопчина говорив поштиво й боязко.
— Ти, певно, знову спав у церкві? Релігія до тебе чіпляється, як до мене блохи.
— Я тобі руки у вузол зав’яжу.
— Твоя мамця — курва, віддається за гріш.
— Не говори про мою маму, Ліне.
— Залізний гріш.
На той час я вже зумів, покліпавши, прибрати з очей сльози, і побачив, що Піка сидить у провулку навпочіпки. Здавалося, моя лютня, моя прекрасна лютня, його зачарувала. Він тримав її з замріяними очима, знов і знов обертаючи її брудними руками. Крізь імлу страху та болю до мене неквапом приходив жах.
Коли два голоси в мене за спиною стали гучнішими, я почав відчувати всередині палкий гнів. Я напружився. Битися з ними я не міг, але знав: якщо заволодію своєю лютнею та вирвуся в натовп, я зможу від них відірватись і знову опинитись у безпеці.
— …та вона все одно трахалася далі. Тільки тепер їй давали всього по півгроша за раз. Тим-то в тебе така м’яка голова. Тобі пощастило, що вм’ятини немає. Тож не журися — ось чому тебе так тягне на релігію, — переможно закінчив перший хлопчина.
Я відчув лише якесь напруження праворуч від себе. Напружився й сам, готовий до стрибка.
— Але дякую, що попередив. Я чув, що Тейлу любить ховатися за великими купами кінського лайна і щ…
Раптом обидві мої руки звільнились: один хлопчина втиснув іншого в стіну.
Я притьмом подолав три кроки до Піки, схопив лютню за гриф і потягнув.
Але Піка був чи то прудкішим, ніж я очікував, чи то сильнішим. Лютня не пішла мені до рук. Мене різко зупинили, а Піку — зіп’яли на ноги.
Наді мною взяли гору роздратування й гнів. Я відпустив лютню й кинувся на Піку. Скажено задряпав йому обличчя й шию, але він пережив надто багато вуличних бійок, щоб дозволити мені наблизитися до чогось життєво важливого. Одним нігтем я провів по його обличчю криваву риску від вуха до підборіддя. Тоді він кинувся на мене, відтісняючи, поки я не врізався в стіну провулка.
Я вдарився головою об цеглу й не впав лише завдяки тому, що Піка заходився гамселити мною об благеньку стіну. Я судомно вдихнув і лише тоді зрозумів: увесь цей час я репетував.
Від нього відгонило задавненим потом і згірклою олією. Його долоні прип’яли мої руки до боків, і він ще сильніше втиснув мене в стіну. Я нечітко усвідомлював, що він, напевно, впустив мою лютню.
Я знову судомно вдихнув і заходився гамселити наосліп, а тоді ще раз ударився головою об стіну. Зрозумів, що моє обличчя втиснулося йому в плече, і добряче гризонув. Відчув, як його шкіра рветься під моїми зубами, а тоді з’явився смак крові.
Піка закричав і відсахнувся від мене. Я вдихнув і скривився від надривного болю в грудях.
Не встиг я ворухнутися чи подумати, як Піка знову за мене схопився. Він гепнув мною об стіну раз, потім іще раз. Моя голова гойдалася вперед-назад, відскакуючи від стіни. Потім він схопив мене за горло, крутнув мною й кинув на землю.
Саме тоді я почув шум, і все неначе зупинилося.
Після того як мою трупу перебили, бувало так, що мені снилися батьки; вони були живі й співали. У моєму сні їхня смерть була помилкою, непорозумінням, новою п’єсою, яку вони репетирували. А я кілька секунд відпочивав від величезної скорботи, що огортала мене й невпинно чавила. Я обнімав їх, і ми сміялися з моєї дурнуватої тривоги. Я співав