Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Не сумнівайтеся: я був сам не свій. Принаймні я вже був не тим, ким був за виток до цього. Я повністю зосереджувався на всьому, що робив, не залишаючи вільною для спогадів жодну частину себе.

Я ставав дедалі худішим та обірванішим. Спав під дощем або на сонці, на м’якій травичці, вологій землі або гострому камінні з такою глибокою байдужістю, яку може викликати лише скорбота. На своє оточення я зважав лише тоді, коли йшов дощ, оскільки тоді я не міг дістати лютню, щоб пограти, і від цього мені було боляче.

Звісно, я грав. Це було моєю єдиною втіхою.

До кінця першого місяця на моїх пальцях утворилися тверді, мов каміння, мозолі, і я міг грати годину за годиною. Я грав і перегравав усі пісні, які знав напам’ять. Потім грав іще й ті пісні, які знав сяк-так, по змозі заповнюючи забуті уривки.

Зрештою я навчився грати від пробудження до сну. Я кинув грати пісні, які знав, і почав придумувати нові. Я вже придумував пісні, навіть допоміг батькові скласти куплет чи два. Але тепер я приділяв увагу лише цьому. Деякі з тих пісень залишаються зі мною до сьогодні.

Невдовзі я почав грати… як це мені пояснити?

Я почав грати дещо відмінне від пісень. Коли сонце зігріває траву, а вітерець вас обвіває, це викликає певні відчуття. Я грав доти, доки не передавав ці відчуття правильно. Грав, поки звуки музики не починали нагадувати про теплу траву й прохолодний вітерець.

Грав лише для себе, але я був суворим слухачем. Пам’ятаю, як я витратив майже три дні на спроби передати, як вітер перевертає листок.

До кінця другого місяця я навчився грати подібні речі майже з такою легкістю, з якою бачив і відчував їх: «Сонце заходить за хмари», «Пташка п’є», «Роса в орляку».

Десь на третій місяць я перестав визирати назовні й почав шукати теми для гри всередині. Я навчився грати «Подорожі у фургоні з Беном», «Співи з батьком біля вогню», «Спостереження за танцями Шанді», «Розтирання листя за гарної погоди надворі», «Усмішку матері»…

Безумовно, грати це мені було боляче, але це був такий біль, який виникає тоді, коли торкаєшся струн лютні незагоєними пальцями. З мене витекло трохи крові, і я став сподіватися, що скоро загрубію.

Наприкінці літа одна зі струн порвалася так, що полагодити її було неможливо. Більшу частину того дня я провів у німому заціпенінні, не знаючи напевне, що робити. Розум мій досі був занімілий, і більша частина його спала. Я зосередився на своїй проблемі з примарною тінню колишньої тямущості.

Усвідомивши, що я не можу ні виготовити струну, ні придбати нову, я знову сів і заходився навчатися гри всього на шести струнах.

За один виток я навчився давати раду шістьом струнам майже так само добре, як колись сімом. За три витки я вже намагався грати «Очікування під час дощу», аж тут порвалася друга струна.

Цього разу я не став вагатись — я прибрав непотрібну струну й почав учитися знову.

Третя струна порвалася в середині жнив. Витративши на спроби майже півдня, я усвідомив, що три порвані струни — це забагато. Тож я поклав у обтріпану полотняну торбу невеличкий тьмяний ножик, півклубка шпагату та Бенову книжку. Тоді закинув на плечі батькову лютню й пішов.

Я пробував мугикати «Снігопад під час листопаду пізньої осені», «Зашкарублі пальці та лютню з чотирма струнами», але це було не те саме, що грати ці речі.

Мій план був таким: знайти дорогу та дійти нею до якогось містечка. Я й гадки не мав, наскільки далеко мені до першої чи до другого, в якому напрямку вони можуть бути розташовані та як вони можуть називатись. Я знав, що перебуваю десь на півдні Союзу, але точне місце забулося, переплівшись із іншими спогадами, які мені не надто хотілося розкопувати.

Визначитися мені допомогла погода. Прохолодна осінь перетворювалася на зимову стужу. Я знав, що південніше погода тепліша. Тож я, не маючи кращого плану, став так, щоб сонце було ліворуч від мене, і спробував подолати якнайбільшу відстань.

Наступний виток був справжнім випробуванням. Невеликий запас їжі, який я взяв із собою, невдовзі закінчився, і мені, коли я відчував голод, доводилося зупинятись і щось збирати. Бували дні, коли я не міг знайти воду, а коли я її знаходив, у мене не було в чому її нести. Невеличка колія від фургона вливалась у більшу дорогу, яка вливалась у ще більшу. Моїм ногам було тісно в черевиках, і вони вкривалися пухирями. Часом уночі стояв лютий холод.

Шинки траплялись, але я зазвичай оминав їх десятою дорогою й тільки іноді крадькома пив із корит для коней. Було й кілька малих містечок, але я потребував чогось більшого. Фермерам не потрібні струни для лютні.

Спершу, почувши, що наближається фургон або кінь, я мимохіть кульгав убік і ховався край дороги. Я жодного разу не говорив з якоюсь іншою людиною від того вечора, коли перебили мою родину. Я був подібнішим до дикого звіра, ніж до дванадцятирічного хлопчика. Але врешті-решт дорога стала завеликою, на ній стало забагато мандрівників, і мені доводилося більше часу ховатися, ніж іти. А тому я вирішив кинути виклик дорожньому руху, а тоді з полегшенням усвідомив, що на мене практично не звертають уваги.

Якось уранці, не пройшовши ще й годину, я почув, що до мене ззаду наближається віз. Дорога була достатньо широкою, щоб на ній могли проїхати бік у бік два фургони, але я все одно відійшов на траву на узбіччі.

— Агов, хлопче! — крикнув грубий чоловічий голос за мною. Я не повернувся. — Здоров, хлопако!

Я, не озираючись, відійшов від дороги в траву ще далі. Не зводив очей із землі в себе під ногами.

Віз повільно їхав поруч зі мною. Голос заревів удвічі гучніше, ніж до цього:

— Хлопче! Хлопче!

Я підняв очі й побачив обвітреного старого, який мружився на сонці. Йому могло бути як сорок років, так і всі сімдесят. Біля нього на возі сидів плечистий юнак із негарним обличчям. Я здогадався, що це — батько та син.

— Ти шо, глухий, хлопче? — у старого вийшло «глуфий».

Я хитнув головою.

— А шо, німий?

Я знову хитнув головою.

— Ні, — розмовляти з кимось було дивно.