Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Але я завжди прокидався сам у темряві біля лісового озерця. Що я тут роблю? Де мої батьки?

Тоді я згадував усе — наче відкривалася рана. Вони загинули, а я був страшенно самотній. А та величезна вага, що зникла всього на мить, знову навалювалася на мене, сильніше, ніж до цього, бо я не був до неї готовий. Тоді я лежав на спині, вдивляючись у пітьму з болем у грудях, ледве дихаючи; у глибині душі я розумів: усе вже ніколи не буде гаразд, ніколи.

Коли Піка кинув мене на землю, моє тіло вже заніміло настільки, що я ледве відчув, як піді мною ламається батькова лютня. Вона видала такий звук, наче то помирала мрія, і з ним до моїх грудей повернувся той-таки нездоровий біль, який спиняв дихання.

Я роззирнувся довкола й побачив, як Піка важко дихає й тримається за плече. Один з хлопчаків поставив коліна на груди іншому. Вони вже не борюкалися: обидва приголомшено дивилися в мій бік.

Я ошелешено витріщився на свої руки, закривавлені в тих місцях, де шкіру прокололи шматки дерева.

— Малий гівнюк мене вкусив, — тихо сказав Піка, ніби йому геть не вірилося в те, що сталося.

— Злізай з мене, — промовив хлопчисько, що лежав на спині.

— Я сказав, що так говорити не можна. І диви, що сталося.

Піка скривився й побагровів на виду.

— Вкусив! — скрикнув він і з усієї сили замахнувся на мою голову ногою.

Я спробував забратися геть, більше не нашкодивши лютні. Його копняк влучив мені в нирку, і я знову полетів на рештки інструмента, розтрощивши його ще більше.

— Бачиш, що буває, якщо насміхатися з імені Тейлу?

— Та облиш уже свого Тейлу. Злізай з мене й хапай оту штуку. Може, для Дайкена вона ще буде чогось варта.

— Диви, що ти наробив! — не припиняв вити наді мною Піка. Я дістав копняка в бік і перекотився на інший бік. Моє поле зору почало темніти по краях. Я мало не радів цьому — хоч якась можливість забутися. Проте глибший біль нікуди не дівався й залишився неторканим. Я стиснув закривавлені руки в кулаки, і їх аж запекло.

— Ці балабушки наче й досі нічого. Вони якісь сріблясті, б’юсь об заклад, що за них можна щось виручити.

Піка знову відвів ногу назад. Я спробував підняти долоні, щоб захиститися від неї, але мої руки лише засіпались, а Піка копнув мене в живіт.

— Хапай оту дрібничку…

— Піко. Піко!

Піка знову копнув мене в живіт, і я кволо виблював на бруківку.

— Ану стійте! Міська варта! — гукнув іще один голос. Мить тиші, а тоді — шаркання й миготіння швидких ніг. За мить важкі чоботи прогупали повз нас і затихли на віддалі.

Пам’ятаю, як мені боліло в грудях. Я знепритомнів.

Із пітьми мене витрусила якась людина, що вивертала мені кишені. Я марно спробував розплющити очі.

Почув, як якийсь голос бурмоче собі під носа:

— Оце й усе, що я маю за те, що врятував тобі життя? Мідяк і пару шимів? Випивку на вечір? Нікчемний малий негідник. — Він зайшовся глибоким грудним кашлем, і мене накрило перегаром. — Так волав. Якби не твій дівчачий голос, я б не біг аж сюди.

Я спробував щось сказати, але замість слів із мене вилився стогін.

— Ну, ти живий. Гадаю, це вже щось. — Я почув, як він, підводячись, рикнув, а потім важке гупання його чобіт розчинилося в тиші.

За якийсь час я зрозумів, що можу розплющити очі. У мене перед очима все розпливалось, а ніс видавався більшим за решту голови. Я обережно в нього потицяв. Зламаний. Згадавши Бенову науку, я поставив долоні обабіч носа та вправив його різким рухом. Я зціпив зуби, щоб не закричати від болю, а очі в мене наповнилися слізьми.

Я позбувся їх, покліпавши, і мені відлягло від серця: я побачив вулицю без тієї болісної розмитості, яка була мить тому. Вміст моєї торбинки лежав біля мене на землі: півклубка шпагату, маленький тьмяний ножик, «Риторика і логіка» та ще залишок того шматка хліба, який дав мені на обід фермер. Здавалося, відтоді минула ціла вічність.

Фермер. Я подумав про Сета і Джейка. М’який хліб із маслом. Пісні під час їзди на возі. Вони запропонували мені безпечне місце, нову домівку…

За раптовим спогадом прийшов раптовий панічний жах, від якого стало зле. Я оглянув провулок; від раптового поруху мені заболіла голова. Перебираючи сміття руками, я знайшов кілька жахливо знайомих скалок дерева. Мовчки витріщився на них, і світ довкола мене непомітно потемнів. Я кинув погляд на тоненьку смужку неба, яку було видно над головою, і побачив, що вона багровіє: настають сутінки.

Котра зараз година? Я квапливо зібрав пожитки, повівшись із Беновою книжкою лагідніше, ніж з усім іншим, і пошкандибав, як я сподівався, у напрямку Приморської площі.

Доки я знайшов площу, на небі остаточно згасли сутінки. Між нечисленними пізніми покупцями ліниво котилося кілька фургонів. Я дико шкандибав від одного кута площі до іншого, знавісніло розшукуючи старого фермера, який мене підвіз. Намагаючись знайти якийсь із тих потворних вузлуватих гарбузів.

Коли я нарешті знайшов книгарню, біля якої зупинився Сет, я задихався й хитався. Сета і його воза не було видно ніде. Я опустився на порожнє місце, що лишилося від його з сином воза, і відчув біль від десятка ушкоджень, який примусив себе ігнорувати.

Я обмацав їх одне за одним. Мені боліли кілька ребер, хоч я й не міг зрозуміти, чи це вони зламані, чи це порвався хрящ. Надто швидко ворухнувши головою, я відчув запаморочення й нудоту — мабуть, через струс мозку. У мене був зламаний ніс, а свої синці та подряпини я взагалі не міг спокійно підрахувати. До того ж я був голодний.

Оскільки я міг щось вдіяти лише з останнім, то взяв залишок отриманого раніше шматка хліба та з’їв його. Цього було недостатньо, але це було краще, ніж нічого. Я попив з корита для коней, а пити мені хотілося досить сильно, щоб не зважати на те, що вода солонувата й кисла.

Я подумав, чи мені, бува, не забратися геть, але в моєму нинішньому стані довелося б іти кілька годин. До того ж на околицях міста на мене не чекало нічого, крім багатьох миль фермерських угідь, на яких уже зібрали врожай. Жодних дерев, які захищали б від вітру. Жодного хмизу, щоб розвести багаття.