Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Я кивнув. Окрім ліжок, у кімнаті з урядження були тільки стілець, стіл і відкрита бочка біля одних із дверей. На столі лежали стосом чотири великі круглі хлібини.

Він теж кивнув, а тоді обережно попрямував до стільця. Ішов він боязко, неначе йому було боляче ставити ноги.

Діставшись стільця та опустившись на нього, він показав на бочку біля дверей.

— За дверима є насос і відро. Спішити не тре, тут тобі не перегони. — Говорячи, він із відсутнім виглядом схрестив ноги й заходився терти одну босу стопу.

«Неефективний кровообіг, — подумала та частина мене, яка вже давно лишалася без діла. — Підвищений ризик інфекції та помітний дискомфорт. Ноги треба піднімати, масажувати та обтирати теплою настоянкою вербової кори, камфори та маранти».

— Не набирай у відро забагато. Я не хочу, щоб ти нашкодив собі чи нахлюпав. Там і без того досить мокро. — Він повернув стопу на підлогу та нагнувся, щоб підібрати одного з малих, який неспокійно заворушився на ковдрі.

Наповнюючи бочку, я крадькома поглядав на чолов’ягу. Волосся він мав сиве, але попри це та повільну нездорову ходу, він був не дуже старий. Мав років із сорок, а може, і трохи менше. На ньому була довга одіж, стільки разів перелатана й перештопана, що я й не здогадувався, який колір і фасон вона спершу мала. Він був майже такий само обірваний, як і я, зате чистіший. Тобто не зовсім чистий, а просто чистіший за мене. Це було неважко.

Звали його Трапіс. Він не мав у що вдягнутися, крім тієї латаної одежини. Майже весь час, коли не спав, він проводив у тому вогкому підвалі, доглядаючи безнадійних людей, з якими не хотів мати клопоту більше ніхто. Здебільшого це були маленькі хлопчики. Декому, як-от Тані, доводилося обмежувати рухи, щоб вони не нашкодили собі чи не викотилися з ліжка. Іншим, як-от Джаспінові, який за два роки до цього збожеволів від гарячки, доводилось обмежувати рухи, щоб вони не нашкодили іншим.

Паралітики, каліки, нерухомі, зсудомлені — до всіх них Трапіс виявляв однакову нескінченну терплячість. Я жодного разу не чув, щоб він скаржився, абощо, навіть на босі ноги, які завжди були розпухлими і, напевно, постійно завдавали йому болю.

Він по змозі допомагав нам, дітям, давав трохи поїсти, коли мав зайві харчі. Щоб заробити якусь дрібницю, ми носили воду, мили йому підлогу, виконували доручення й тримали немовлят, щоб вони не плакали. Ми робили все, про що він просив, а коли харчів не було, ми завжди могли попити води, побачити втомлену усмішку та зустрітися з тим, хто дивився на нас як на людей, а не тварин у лахмітті.

Часом здавалося, ніби Трапіс сам-один намагався піклуватися про всіх безнадійних створінь у нашому куточку Тарбієна. У відповідь ми любили його з таким мовчазним завзяттям, дорівнятися до якого можуть хіба що тварини. Якби хтось коли-небудь здійняв руку на Трапіса, його з виттям розірвали б на криваві кавалки посеред вулиці сто дітей.

Ті перші кілька місяців я частенько заходив до його підвалу, а потім, з плином часу, дедалі менше. Трапіс і Тані були чудовим товариством. Жоден з нас не відчував потреби багато говорити, і це чудово мені підходило. Але інші вуличні діти неймовірно діяли мені на нерви, тож заходив я нечасто, лише тоді, коли страшенно потребував допомоги, або тоді, коли мав чим поділитися.

Попри те, що я бував там нечасто, приємно було знати, що в місті є таке місце, де мене не копатимуть, не ганятимуть і не обплюють. Коли я був на дахах сам-один, добре було знати, що на світі є Трапіс і підвал. Це була майже домівка, до якої можна повертатися. Майже.

Розділ двадцять другий

Час демонів

У ті перші місяці в Тарбієні я багато чого дізнався.

Я дізнався, в яких шинках і ресторанах викидають найкращу їжу і наскільки їжа має прогнити, щоб від неї стало зле.

Я дізнався, що обнесений стіною комплекс будівель біля доків — це Храм Тейлу. Тейлінці часом роздавали хліб, змушуючи нас проказувати молитви, а вже потім дозволяючи взяти собі буханець. Я не заперечував. Це було легше, ніж жебракувати. Часом священики в сірих одіннях намагалися заманити мене проказати молитви до церкви, але до мене доходили чутки, і я завжди тікав від таких прохань, незалежно від того, узяв я вже буханець чи ні.

Я дізнався, як треба ховатися. У мене було таємне місце на старій дубильні, де змикалися три дахи, утворюючи прихисток від вітру й дощу. Бенову книжку я заховав під кроквами, загорнувши в полотно. Брався я за неї дуже рідко, як за святу реліквію. Це була остання значна частина мого минулого, і я вживав усіх заходів, щоб тільки вберегти її.

Я дізнався, що Тарбієн не має кінця-краю. Якщо ви не бачили його на власні очі, вам не зрозуміти. Це як з океаном. Я можу розповісти вам про його хвилі й воду, але ви й гадки не матимете про його розмір, поки не опинитеся на березі. Зрозуміти океан по-справжньому можна, лише опинившись посеред нього, коли навколо тільки океан, який нескінченно тягнеться на всі боки. Лише тоді стає зрозуміло, які ви маленькі, які безсилі.

Почасти Тарбієн такий величезний через те, що він поділяється на тисячу невеличких частинок, кожна з яких має власний характер. Були там Низовини, Гуртоправська площа, Мийниця, Середмістя, Жировик, Бочки, Доки, Смоляний шлях, Шовний провулок… Можна було все життя прожити в Тарбієні й так і не вивчити всі його частини.

Але з практичної точки зору Тарбієн зазвичай поділявся на дві частини — Надбережжя та Узвишшя. Надбережжя — це там, де люди бідні. Тому вони — жебраки, злодії та повії. Узвишшя — це там, де люди багаті. Тому вони — повірені, політики та куртизанки.

Провівши в Тарбієні два місяці, я вперше замислився про те, чи не спробувати пожебракувати на Узвишші. Зима міцно вчепилась у місто, а через Маскарад Середзим’я на вулицях стало небезпечніше, ніж зазвичай.

Це мене вразило. Усе моє молоде життя наша трупа щозими організовувала Маскарад Середзим’я для якого-небудь містечка. Надягнувши маски демонів, ми тероризували місцевих сім днів Високої Жалоби, що неабияк усіх радувало. Мій батько грав Енканіса так переконливо, що можна було подумати, ніби ми його прикликали. А найважливішим було те, що він міг бути страхітливим та обачним водночас.