Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Я зробив один повільний крок, човгнувши ногою. Неквапом, ковзаючи вздовж стіни, відсунувся від дверей, так, щоб більше не чути музики. Тоді зробив ще один крок, а потім мені знову заболіли від холоду руки, а в грудях зостався біль лише від поламаних ребер. Ці болі були простішими, витерпіти їх було легше.

Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж дівчата повернулися. Молодша простягнула ковдру, в яку було щось загорнуто. Я притиснув її обома руками до зболілих грудей. Предмет видавався надміру важким як на свій розмір, але руки в мене тремтіли й самі по собі, тож сказати напевно було важко. Старша дівчина простягнула невеличкий, серйозний на вигляд гаманець. Я взяв і його, схопивши так міцно, що аж заболіли обморожені пальці.

Вона подивилася на мене.

— Якщо хочеш, можеш зайняти тут куток біля вогню.

Молодша дівчина швидко закивала.

— Нетті не заперечуватиме. — Вона зробила один крок і потягнулася до моєї руки.

Я відсахнувся від неї й мало не впав.

— Ні! — захотів крикнути я, але вийшов лише кволий скрегіт. — Не торкайся мене, — голос у мене тремтів, хоч я й не знав напевно, сердився я чи боявся. Я, хитаючись, відступив до стіни. Нечітко почув власний голос. — Зі мною нічого не станеться.

Молодша дівчина заплакала, безсило опустивши руки.

— Мені є куди піти. — У мене зірвався голос, і я відвернувся. Якнайшвидше кинувся геть. Я не знав точно, від чого тікаю — хіба що від людей. Ось іще один урок, який я, можливо, засвоїв надто добре: люди — це біль. Я почув за спиною кілька приглушених схлипів. До рогу я, здавалося, йшов довго.

Я дістався свого сховку, де торкались один одного дахи двох будинків, над якими нависав третій. Не знаю, як мені вдалося туди залізти.

У ковдрі була ціла фляга вина зі спеціями та буханець свіжого хліба, притулений до індичої грудки, більшої за обидва мої стиснені кулаки разом. Я закутався в ковдру та сховався від вітру, тим часом як сніг почав танути просто в повітрі. Цегла комина в мене за спиною була теплою і чудовою.

Перший ковток вина обпалив порізи в моєму роті вогнем. Але другий і близько так не пік. Хліб був м’який, а індичка — досі тепла.

Прокинувся я опівночі, коли задзвонили всі дзвони в місті. Люди на вулицях бігали та кричали. Ми пережили сім днів Великої Жалоби. Середзим’я було позаду. Розпочався новий рік.

Розділ двадцять третій

Охоплене вогнем колесо

Я до кінця тієї ночі сидів у своєму таємному місці, а наступного дня прокинувся пізно і зрозумів, що моє тіло здерев’яніло, ставши тугим вузлом болю. Позаяк у мене ще була їжа і трохи вина, я залишився там, де був, замість того, щоб ризикувати падінням, спробувавши злізти на вулицю.

Стояв день без сонця і з вологим вітром, який, здавалося, віяв без упину. Під покров навислого даху залітав мокрий сніг. Комин за мною був теплий, але цього було не досить, щоб по-справжньому висушити мою ковдру чи знищити студену вологу, якою був просякнутий мій одяг.

З вином і хлібом я впорався швидко, а після того більшу частину свого часу обгризав індичі кістки й намагався зігріти сніг у порожній флязі з-під вина, щоб його можна було пити. Ні те, ні інше особливої користі не принесло, і врешті-решт я наївся брудного снігу, від якого мені залишилися дрижаки й смак дьогтю в роті.

Попри ушкодження я по обіді занурився в сон, а прокинувся пізно ввечері, наповнений пречудовим теплом. Я відсунув ковдру й відкотився від надміру вже розігрітого комина, а тоді прокинувся майже на світанку, з дрижаками й змоклий до нитки. Почувався я дивно — у голові паморочилось, і я неначе сп’янів. Я знову зіщулився біля комина й до кінця дня то поринав у неспокійний гарячковий сон, то виринав з нього.

Я не пам’ятаю, як зліз із даху, марячи в гарячці, майже скалічений. Не пам’ятаю, як пройшов три чверті милі крізь Жировик і Ящики. Пам’ятаю лише, як полетів сходами, що вели до Трапісового підвалу, міцно стискаючи в руці свій гаманець із грішми. Лежачи там, тремтячи й пітніючи, я почув негучне тьопання його босих ніг по каменю.

— Що, що, — лагідно промовив він, піднявши мене. — Тихо, тихо.

Трапіс доглядав мене, поки довгі дні моєї гарячки не закінчилися. Він кутав мене в ковдри, годував, а коли стало очевидно, що моя гарячка не мине сама собою, він купив на принесені мною гроші гірко-солодкі ліки. Він пильнував, щоб моє обличчя й руки залишалися вологими й холодними, водночас бурмочучи своє терпляче, лагідне «Що, що. Тихо, тихо», тим часом як я кричав, без упину марячи померлими батьками, чандріянами та чоловіком із порожніми очима.

Прокинувся я холодним і з ясною головою.

— А-а-а-аку-у, — голосно промовив прив’язаний до ліжка Тані.

— Що, що. Тихо, тихо, Тані, — озвався Трапіс, поклавши одного з немовлят і взявши іншого. Малий по-совиному роззирався довкола великими темними очима, але, здавалося, не міг тримати голову. У кімнаті було тихо.

— А-а-а-а-а-а-аку-у, — знову сказав Тані.

Я спробував прокашлятися.

— На підлозі біля тебе стоїть чашка, — сказав Трапіс, погладивши по голівці немовля, яке тримав.

— А-А-А-А-А-А-К-К-К-К-У-У-У-У-Е-Е! — заревів Тані; його крик перемежався дивним напівоханням. Цей гамір збудив кількох інших дітей, які неспокійно завовтузилися в ліжках. Старший хлопчик, який сидів у кутку, притиснув руки до скронь і застогнав. Він заходився хитатися вперед-назад, попервах несильно, а далі — чимраз енергійніше, так, що, нахиляючись уперед, стукався головою об голе каміння стіни.

Трапіс опинився біля хлопчика, перш ніж він устиг заподіяти собі якусь реальну шкоду. Він обняв хлопчину, який хитався, обома руками.

— Тихо, тихо, Лоні. Тихо, тихо. — Хлопчикове хитання сповільнилось, але не припинилось остаточно. — Тані, ти ж надто розумний, щоб так шуміти. — Голос у нього був серйозний, але не суворий. — Чому ти колобродиш? Лоні міг би й нашкодити собі.

— И-и-б-а-а, — тихо вимовив Тані. У його голосі я, здається, вловив нотку жалю.

— Здається, він хоче казку, — сказав я, здивувавшись, що подав голос.

— А-а-а-а, — сказав Тані.

— То ти її хочеш, Тані?

— А-а-а-а.

На мить запала тиша.

— Я не знаю казок, — зізнався він.

Тані вперто мовчав далі.

«Якусь казку знають усі, — подумав я. — Усі знають хоч одну».

— А-а-а-а-а-а-ку-у!

Трапіс