Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Квоут відсунув стілець від столу та звівся на ноги.
— До того ж усе це сталося давно. — Він змахнув рукою — мовляв, дрібниці. — Час — видатний цілитель і таке інше.
Він потер руки.
— Зараз я принесу дров — стільки, щоб нам вистачило на ніч. Якщо я хоч трохи розуміюся на погоді, буде зимно. Можеш поставити пектися кілька буханців хліба, поки я буду надворі, і спробувати опанувати себе. Я не стану розповідати цю історію до кінця, якщо ти дивитимешся на мене крізь сльози.
Після цього Квоут зайшов за шинквас і пішов через кухню до чорного ходу шинку.
Баст грубо потер собі очі, а тоді провів поглядом свого господаря.
— Поки він чимось зайнятий, він у порядку, — тихо промовив Баст.
— Прошу? — задумливо перепитав Хроніст. Він збентежено посунувся на стільці, неначе хотів звестись на ноги, але не знав, який привід вигадати, щоб це було ґречно.
Баст тепло йому всміхнувся; його очі знову стали по-людськи блакитними.
— Я так зрадів, почувши, хто ви такий і що він розповість свою історію. Останнім часом він був у дуже похмурому настрої, і цей настрій нічим не розвіяти, бо робити нічого — можна лише сидіти й роздумувати. Я не сумніваюся, що, згадавши добрі часи, він… — Баст скривився. — У мене не надто добре виходить це висловити. Вибачте за те, що сталося. Я не думав як слід.
— Н… ні, — поспіхом, затинаючись, відповів Хроніст. — Це я… це я винен, вибачте.
Баст хитнув головою.
— Ви просто були заскочені зненацька, але всього-на-всього спробували мене зв’язати. — Його обличчя набуло дещо зболеного виразу. — Зауважте, це було аж ніяк не приємно. Це наче удар між ногами, але по всьому тілу. Від цього стає зле, находить слабкість, але це — лише біль. Ви ж мене не поранили насправді. — Баст, судячи з вигляду, зніяковів. — Я ж хотів не просто зробити вам боляче. Можливо, я убив би вас, навіть не замислившись.
Поки не запала ніякова тиша, Хроніст промовив:
— Чому б нам не повірити йому на слово, що ми обидва були засліплені ідіотизмом, і не закрити тему на цьому? — Хроніст вичавив із себе кволу усмішку, щиру попри обставини. — Мир? — Він простягнув руку.
— Мир. — Вони потиснули один одному руки зі значно більшою щирою теплотою, ніж раніше. Коли Баст витягнув руку над столом, у нього задерся рукав і відкрив свіжий синець довкруж його зап’ястка.
Баст присоромлено повернув манжет на місце.
— Це він мене схопив, — швидко пояснив він. — Він сильніший, ніж здається. Не кажіть йому про це. Йому тільки соромно стане.
Квоут вийшов з кухні й зачинив за собою двері. Роззираючись навкруги, він неначе здивувався тому, що довкола — м’яка осінь, а не весняний ліс із його історії. Він узявся за ручки тачки й покотив її в ліс за шинком; під його ногами захрустіло опале листя.
Неподалік від дерев лежав запас дров на зиму. В’язки дуба та ясена були складені між стовбурами дерев у високі нерівні стіни. Квоут вкинув два поліна в тачку, і вони вдарили по її дну наче по приглушеному барабану. За ними впали ще два. Його рухи були точними, обличчя — порожнім, а очі — відстороненими.
Продовжуючи навантажувати тачку, він рухався чимраз повільніше, наче машина, що поступово вимикається. Врешті-решт він остаточно зупинився та простояв одну довгу хвилину, нерухомий, мов камінь.
Лише тоді його покинуло самовладання. І хоча там цього не міг побачити ніхто, він закрив обличчя руками й тихо заридав. Його тіло розбивали все нові й нові хвилі тяжких мовчазних схлипів.
Розділ вісімнадцятий
Дороги до безпеки
Можливо, найвидатніше вміння нашого розуму — це здатність долати біль. Класичні вчення розповідають нам про четверо дверей розуму, крізь які проходять усі відповідно до своїх потреб.
Першими є двері сну. Сон надає нам схованку від світу та всього його болю. Сон допомагає скоротати час, віддаляючи нас від того, що завдало нам болю. Діставши поранення, людина часто-густо падає непритомна. Так само й людина, що чує звістку, яка травмує, часто-густо мліє чи непритомніє. Так розум захищає сам себе від болю, проходячи крізь перші двері.
Другими є двері забуття. Деякі рани надто глибокі, щоб загоїтись, або ж надто глибокі, щоб загоїтися швидко. До того ж багато спогадів просто болючі, і гоїтися нема чому. Прислів’я «час лікує всі рани» хибне. Час лікує більшість ран. Усі решта сховані за цими дверима.
Третіми є двері божевілля. Бувають випадки, коли розум зазнає такого удару, що ховається в безумстві. Хоча це може й не видаватися корисним, це корисно. Бувають випадки, коли реальність — це самий тільки біль, а щоб урятуватися від цього болю, розум має покинути реальність.
Останніми є двері смерті. Це — крайній засіб. Після того як ми помираємо, нам не може завдати болю ніщо — чи принаймні нам так казали.
Після того як мою родину було перебито, я забрів углиб лісу й заснув. Цього вимагало моє тіло, а мій розум скористався першими дверима, щоб притлумити біль. Рану було прикрито тимчасово — доки не настане слушний час для загоєння. Захищаючись, чимала частина мого розуму просто припинила роботу — лягла спати, якщо хочете.
Доки мій розум спав, чимало болючих деталей попереднього дня було виведено крізь другі двері. Не остаточно. Я не забув, що сталося, проте цей спогад потьмянів; я ніби бачив його крізь щільну марлю. За бажання я міг би пригадати обличчя загиблих, згадати чоловіка з чорними очима. Проте я не хотів згадувати. Я відштовхнув ці думки — хай припадають пилом у тому куточку мого розуму, який використовується нечасто.
Я снив — не про кров, скляні очі та запах горілого волосся, а про дещо ніжніше. І поволі рана почала німіти…
Мені наснилося, що я йду лісом з негарним із лиця Лаклітом, мисливцем, який подорожував із нашою трупою, коли я був менший. Він ішов крізь підлісок тихо, тим часом як я здіймав більше шуму, ніж поранений віл, який тягне перекинутого воза.
Після тривалого приємного мовчання я зупинився, щоб поглянути на одну рослину. Він тихенько підійшов до мене ззаду.
— Борода мудреця, — пояснив. — Це видно по його краю. — Він потягнувся за мене і злегка погладив відповідну частину листка. Вона дійсно скидалася на бороду. Я