Напівдикий - Саллі Грін

Вона дивиться на Несбіта. Той киває.

— Отже, Іш уже мертва або її схопили Ловці. А якщо її схопили, вона розкаже їм про твою зустріч із Селією і про те, що там був я, — роблю я висновок.

— Цілком справедливе припущення.

Несбіт лається, обходить довкола машини і копає її ногою.

Дівчина міняє позу, і Габріель каже їй щось по-французьки. Вона відповідає також французькою мовою.

— Перс? — усміхається дівчинці Ван. — Її звати Перс?

— Так, — відповідає Габріель.

Вони далі щось говорять. Ван долучається до розмови, говорить також французькою, а на довершення біля дверцят водія з’являється Несбіт, і він також устрягає в розмову.

Дівчинка знову щось говорить і дивиться на мене, а я б хотів також їй, щось відповісти, але навіть англійською не можу підібрати відповідні слова про Провідницю і про те, що мені жаль і що я не можу знати, що з нею тепер буде, і взагалі, що довколишнє життя гівна варте, але, можливо, тобою заопікується Ван, хоч вона не надто надається на роль названої матері, а Несбіта тим паче важко уявити в ролі батька, хоч у будь-якому разі це краще, ніж бути рабою Меркурії.

А тоді я бачу, що її погляд не потребує ніякої відповіді. І раптом вона починає кричати. Я не розумію по-французьки, але здогадуюся, що мала лається. Її обличчя зовсім близько від мого, я притискаюся до дверцят авта, а вона плює мені в лице. Габріель обхопив її руками, намагається втримати її, каже щось на вухо, але це не допомагає, бо вона хвицяє мене ногами, і Габріель змушений притиснути її ноги своєю, щоб якось угамувати. Я штурхаю дверцята й падаю з авта на землю. Підводжуся, витираю з обличчя слину й дивлюся на переплетений клубок із рук, ніг і волосся.

— У чому справа?

— По-перше, вона не любить дворняжок, а по-друге, вона ще й звинувачує тебе у нападі Ловців.

Ван висідає з джипа й підходить до нас. Витягає сигарету, Несбіт дає їй вогню. Тоді Ван простягає портсигар Габріелю. Перс починає знову кричати й розмахувати ногами, я розумію, що Ван запропонувала сигарету саме їй. Ван повертається до Несбіта й каже:

— Яка енергетика, — затягується сигаретою, ковтаючи дим. Каже Габріелю: — Довідайся про неї все, що зможеш.

Габріель звертається до Перс, і вона відповідає йому набагато ввічливішим тоном. Ван прислуховується й перекладає для мене.

— Її батьки померли, — тато багато років тому, а мати нещодавно, — від рук Ловців; вона зуміла втекти. Іш її підібрала і сказала, що з неї виросте видатна чарівниця. Провідниця збиралася доставити її до Меркурії. Їй нібито десять років.

Потім Ван зауважує:

— Не думаю, що Меркурія була б нею захоплена: це паршива малявка. Але з неї все ж могла б бути якась користь. Якщо Меркурії потрібна учениця, ми могли б дістатися до неї завдяки Перс.

— Спочатку нам треба знайти Меркурію.

— Так, це вже починає мене мучити, — Ван знову робить глибоку затяжку. — Габріелю, а ти запитав у Перс, чи вона часом не знає, де живе Меркурія, так?

— Так. Вона каже, що не знає. Я вірю їй.

Ван кидає сигарету на землю й дивиться на неї.

— Ага, я також вірю. А це означає, що нам про це має сказати Провідниця, іншого виходу немає.

— Зілля? — здогадуюсь я.

— Так, це все не просто. Правдиве зілля придалося б найкраще, але на його приготування потрібен час. До того ж таке зілля необхідно адаптувати до відповідної особи, і дія його набагато ефективніша, якщо ця особа слабовільна і здорова. А ми тут маємо пацієнта-доходягу, що ось-ось помре, зате має могутню силу волі. Це набагато складніша ситуація.

— І що ж тепер?

— Є інший варіант. Зілля, завдяки якому можна проникнути в її пам’ять про відповідне місце, опинитися там, де вона була, побачити те, що вона бачила.

— Мати видіння?

— Так. Я можу виготовити зілля з якоїсь частинки Провідниці й частинки чогось, що належало Меркурії, — Ван без особливої надії дивиться на Габріеля. — Не думаю, що в тебе щось таке є?

— Маю шпильку для волосся, яку я зняв із Рози. Меркурія робила ці шпильки і давала їй, — Габріель показує шпильку Ван, але та хитає головою. — Вона зачарована. Якщо я використаю її, вона заважатиме чарам зілля.

— Ми не маємо іншого виходу. Мусимо спробувати, чи подіє правдиве зілля, — наполягаю я.

— У нас замало часу, — доводить Ван. — Від того зілля, яке я їй дала, вона спатиме ще кілька годин. Я поговорю з нею, коли вона прокинеться. Можливо, Провідниця змінить думку, зважаючи на своє становище. Але тепер ми всі потомлені. Мусимо трохи відпочити.

— Ми що, залишимося тут? — дивується Несбіт, розглядаючи довколишню порожнечу.

— Так, — відповідає Ван. — Це буде місце останнього спочинку Провідниці.

Карта

Уже темніє, я виходжу кудись у поле, лягаю просто на голу землю й заплющую очі. В голові у мене суцільна каша.

Засинаючи, думаю про Анналізу. Як іду з нею берегом річки, повз якусь луку, над нами синіє небо. Ми лягаємо разом на землю, пташки перемовляються між собою. Вітерець розвіває мені сорочку, сонце зігріває обличчя. Я перевертаюся на бік. Анналіза дивиться в небо; її шкіра аж світиться під сонцем, і вона щось говорить, судячи з порухів її вуст, але я не прислухаюся, просто думаю про те, як мені любо дивитися на неї. Дмухаю їй у вушко, очікуючи у відповідь посмішку, але вона не реагує й далі щось говорить. Тоді я нахиляюся над нею й цілую її, але вона не відповідає мені поцілунком, тож я мало не лягаю на неї, щоб зазирнути ув очі. Її очі сині, як завжди, але вони не сфокусовані на мені: вони взагалі ні на чому не сфокусовані, а срібні проблиски в них застигли. Захололи. Я немовби злітаю в повітря й не годен до неї доторкнутися. Анналіза лежить на землі, її вуста рухаються, але вона взагалі не говорить: хапає ротом повітря, роблячи останні подихи. Я ще далі відлітаю від неї. Вона на землі біля котеджу, Меркурія стоїть над нею, а буревій відносить мене, і я кричу на Меркурію. А тоді прокидаюся й підводжуся.

Зі мною Габріель.

— Що сталося? Ти так кричав.

— Усе нормально. Нормально. Просто приснилась Меркурія.

Ван шкірить зуби.

— Чудово.

— Так?

— Так, — вона тримає аркуш паперу, що його мені дала Меркурія. Аркуш, на якому Меркурія намалювала карту, за якою я міг би знайти будинок, обраний Клеєм для штаб-квартири.

Цей