Напівдикий - Саллі Грін
Іш чекає, поки дівчата вийдуть, а коли за ними зачиняються двері, запитує у Ван:
— Як тобі вони?
— Дівчата? Хтозна. Поки не попрацюєш із учнем, неможливо вгадати, що з нього вийде.
— Можливо, варто поцікавитися твоє думкою, Несбіте?
Він одним ковтком допиває чай, а тоді каже:
— Я певний, шо ти отримаєш за них добру ціну.
— А я не певна. У неспокійні часи виникає дефіцит деяких товарів. Попит на трави і квіти для захисного зілля вже злетів до небес, але це не означає, що саме зараз хтось потребуватиме нових учнів. Ціни на них падають.
Досі я сидів спокійно, але тут не витримую й питаю:
— Ви продаєте дівчат?
Іш обертається до мене. Має карі, як у Габріеля, очі, але вони менші й губляться між пухкими складками бежевої шкіри обличчя. Її ніс також маленький, а от уста великі й повні, підведені яскраво-червоною помадою. Вона каже:
— Звичайно, дівчата йдуть на продаж. Хлопці також, але на них майже немає попиту.
— На продаж як раби?
— Не зовсім. Це дуже цінні учні. А їхня вартість — це ніби трансферна ціна. Їх радше варто порівнювати з професійними футболістами, а не з рабами.
— А вони отримують відповідну заробітну плату? Як футболісти?
Іш регоче.
— Вони безкоштовно здобувають найкращу підготовку. Мають чудову нагоду навчатися у гравців вищої категорії, дізнатися, чи сягнули вони відповідного рівня. Саме так вчилась я. І Ван теж.
— А якщо вони не сягнуть цього рівня?
— Деякі власники миряться з поганими результатами. Більшість — ні. Так і виникає ринок нових учнів.
— Мені казали, що Меркурія їсть маленьких хлопчиків… Може, це її нездалі учні?
— Не знаю, чи вона їх їсть, але якось таки використовує… Як інгредієнти, наприклад. Або закорковує в пляшки для подальшого вжитку.
— А мій батько? Він також має учнів?
Іш вагається.
— У мене він ніколи їх не купував. Але невдовзі, можливо, й тобі знадобляться учні? Я зможу забезпечити тебе найкращими.
— Ні, — відповідаю я. — Мені не потрібні раби.
Вона бере свою склянку з чаєм, відсьорбує ковточок і каже:
— Ну, може, колись ти зміниш свою думку.
— Чи ти збираєшся продати когось із цих дівчат Меркурії? — цікавиться Ван.
— Меркурія поки що не звертається до мене напряму. Я чула, що Ловці майже сіли їй на хвіст у Швейцарії, й відтоді вона не підтримує контактів ні з ким, окрім Провідниці. Виявляє неймовірну обережність. Я вже вислала Провідниці одну дівчину для Меркурії. Огидна мала, але дуже кмітлива і швидко вчиться. Меркурія шукає найкращих, щоб замінити Розу, яка зникла.
— Вона не зникла. Її вбили. Застрелили Ловці, — уточнюю.
— Жаль, — відповідає Іш, та її вуста шкіряться широкою яскраво-червоною усмішкою. — Проте, як завжди, всілякі лиха відкривають нові можливості для бізнесу.
— Ну, ви точно на цьому непогано заробите, — кажу.
— Чи можеш ти сказати нам, де зараз Провідниця? — запитує Ван. — Ми також хочемо вирішити деякі справи з Меркурією.
Іш дивиться на Ван, а тоді каже:
— У Піренеях, у невеличкому сільці за Ечаларом. Остання хатина вгорі наприкінці дороги.
— Дякую, — Ван бере шматочок рахат-лукуму, блідо-рожевого, як і її костюм.
Через двадцять хвилин ми вже в машині.
Ван защіпає ремінь безпеки і каже:
— Поїхали.
Несбіт налаштовує навігатор, авто тим часом виїжджає на дорогу.
— Ти довіряєш тій Іш? — запитую я. — Вона не заведе нас у пастку? Гроші для неї, здається, — найголовніша мотивація.
— Це нормальна Чорна чаклунка. Нас вона не продасть.
— Вона продає дівчат у рабство!
— Дівчата можуть вільно йти куди завгодно, якщо забажають.
— Як вони можуть бути вільними, якщо не мають, куди йти, якщо ніхто їм не може допомогти, не може про них подбати?
— Ти хочеш вернутися, купити їх і доглядати?
Я мовчу.
Ван повертається до мене, чекаючи відповіді.
— Не думаю, що я можу вирішити їхні проблеми.
Ван усміхається.
— Згодна з тобою.
Провідниця
Ми прибуваємо в малесеньке гірське село вже далеко після опівночі. Подорож тривала майже шість годин, ми взагалі не зупинялися. Спершу залишили машину в якомусь місті, я навіть не знаю, в якому, і Несбіт обміняв її на новий джип, який ми згодом залишили разом із Ван біля підніжжя гори, бо він був би тут занадто помітний. У цій місцевості взагалі дуже мало машин, а ті, що є, — старі й побиті. Ми з Габріелем та Несбітом ідемо селом, піднімаючись угору. Дім Провідниці у самому кінці вулиці, з долішнього вікна струмує слабеньке жовте світло.
Ван гадає, що їй краще туди не потикатися, щоб уникнути проблем. У минулому вона мала якісь там суперечки з Провідницею, хоч досі про це не згадувала. Та й у будь-якому випадку ці перемовини варто вести Габріелю, адже він знає Провідницю, вона йому довіряє.
Йду вперед, а тоді знову повертаюся, бо всі вони надто повільні.
— Ти мов цуцик, який зірвався з прив’язі, — глузує Несбіт. Тут темно, але він може побачити середній палець, який я йому показую. — Не квапся, будь насторожі. Зараз такий час, що не завадить бути обережним, — бурмоче він.
Підходимо до маленької хатки.
Несбіт неголосно стукає у двері, й ми чекаємо.
Чекаємо.
Чекаємо.
Видно, як усередині промайнула чиясь тінь. Але нічого не чути.
— Габріелю? — долинає тихий голос, але не з-за дверей, а з-поза наших спин.
Ми всі рвучко озираємося й бачимо жінку, що стоїть на стежці, неймовірно високу жінку, чорне волосся якої сягає мало не до колін.
Габріель оговтується перший, розставляє широко руки й каже:
— Радий тебе бачити, Провіднице!
Вона не всміхається, але нахиляється до нього, й вони двічі цілують одне одного в щоки — це вже багатообіцяючий початок. Габріель говорить щось французькою, мабуть, представляючи нас. І в цю мить я відчуваю, що ми з Несбітом не удостоїмося жодних цілунків, ніколи. Таке враження, що вона ледве стримується, щоб не загарчати на мене, а Несбіта, судячи з її вигляду, вона взагалі воліла би обплювати. Потім Провідниця якось грайливо йде геть, хоч ця грайливість не надто їй пасує. Ми прямуємо за нею, поволі обходячи хатку, Габріель іде попереду, а я кажу Несбіту:
— У неї такий вигляд, ніби вона терпіти нас не може.
— Не бери близько до серця. Вона просто сноб. Дехто
