Напівдикий - Саллі Грін

— Чи бачиш ти там назву тієї місцевості? — запитує Ван.

Я не розумію, що там написано. Заплющую очі й описую те, що бачу.

— Це слово починається з букви «В» і воно середньої довжини.

— Ну, це нам страшенно допоможе, — кривиться Несбіт. — Це там, де зимно, і назва починається з «В»? Треба тепер тільки відкинути все інше…

— Так, Несбіте, треба, дякую тобі, — зупиняє його Ван. — Нам потрібні карти. Ти розумієшся на картах, Натане?

— Так. Там ще щось є. Я знаю форму цього слова.

— Форму? — регоче Несбіт. — Ну чому ж ти раніше не сказав? Форму слова… Це ж зовсім інша справа.

— Несбіте, якщо ти не можеш додати ніякого позитиву, то чи не міг би ти взагалі нічого, до біса, не додавати? — Ван повертається знову до мене. — Яка це форма?

Я знизую плечима. Тоді малюю в повітрі пальцем.

— Добре. А яка довжина цього слова? Ти можеш порахувати букви?

— Або що таке букви? — знову вставляє свої п’ять копійок Несбіт. — Тобто чи не варто спочатку про це запитати?

— Знак був біля дороги, досить далеко, — хоч я знаю, що він не був аж так далеко, просто не можу його прочитати, а щоразу, коли намагаюся його пригадати або зосередитися на ньому, цей знак перетворюється в якусь хаотичну суміш чорного на білому.

Габріель подає мені книгу й запитує:

— На що було найбільш подібне це слово?

Несбіт розводить руками й хитає головою.

— Не можу в це повірити.

Я відкладаю книгу і пронизую його поглядом. Ван і Габріель також на нього дивляться.

— Шо?

— Принеси-но сюди атлас, Несбіте, — наказує Ван. — А тоді приготуй обід і піди прогуляйся.

Коли він іде геть, я починаю шукати в книзі слово, що нагадувало б мені ту назву місцевості, яку я бачив. Але нічого не знаходжу Габріель приносить ножиці й вирізає кілька букв. Переставляє їх місцями, аж поки я його зупиняю.

— Ось це трохи подібне. Що воно означає?

— Волтеан. Нічого це не означає. І… — він проводить пальцем по переліку назв у атласі, — тут немає такої назви.

— А є якась подібна? — запитує Ван.

Габріель уважно перечитує перелік.

Я підводжуся і йду на кухню. Несбіт нарізає батон ножем для хліба. Коли я заходжу, він підносить голову.

— Вітаю, друзяко.

Мабуть, у мене не надто привітний вигляд, бо він каже:

— Слухай, та я нічого такого не мав на увазі.

— Я не вмію читати, ясно? — підступаю до нього. Його ніж націлений на мої груди. Це хлібний ніж, але й ним можна зарізати.

Підступаю ще ближче, і вістря ножа впирається в мою шкіру.

Я наступаю. Вістря поволі встряє у мене, але тоді Несбіт забирає ножа. На його кінчику — кров.

— Тобі ясно? — не вгаваю я.

— Ага, Натане, звісно, я ж просто жартував, — його голос не змінився, як і його ідіотська посмішка, але тепер, коли я наблизився до нього, то бачу, що його очі вже не мерехтять: синьо-зелена течія в них застигла. Він злякався.

Я аж завмираю від подиву. Ніколи й подумати не міг, що він мене боїться.

— Що діється, Натане? — питає, заходячи на кухню, Габріель. Вагається, а тоді каже: — Здається, ми знайшли його. Це місце.

— Бачиш, мені вже й не треба вміти читати, — кажу я Несбіту. — А твій суп, — додаю, — пересолений.

Відвертаюся й виходжу.

Несбіт бурмоче:

— Пересолений? Пересолений? Я… але ж…

Виходячи з кухні, помічаю Перс. Вона сидить на лавці в куточку. Мабуть, мала весь час там сиділа. Я знову впізнаю в її очах той погляд, і вона вишкірює зуби й сичить на мене, коли я проходжу повз.

Габріель показує на атласі назву села.

— Це воно? Велтарлін. Ти бачив саме цю назву?

— Я не певний. Виглядає схоже. І ніби те саме озеро, але добре було б мати трохи детальнішу мапу.

Несбіт долучається до нас за столом.

— Знайшли його?

Я кажу:

— Так. Має бути воно: там зимно, і назва починається з «В».

— А шо я казав, — Несбіт шкірить до мене зуби.

— І що тепер? — запитує Габріель.

Ван підводиться, потягується, вигинаючи дутою спину, тоді починає міряти кроками кімнату. Дістає портсигар, але просто бавиться ним, не відкриваючи.

— Ми вирушимо туди. Дорогою роздобудемо детальніші карти й переконаємося, що ти не помилився. Якщо ти правий, Несбіт сформує передову групу.

— Передову групу з однієї особи? — перепитує він.

— Тільки не вдавай, шо це тобі не лестить.

— З метою?..

— Вкрай обережної розвідки. Огляду. Спостереження. Знаходження входу туди або входів. Стеження за тим, чи хтось туди заходить або виходить. Визначення заклять, які Меркурія може вживати задля захисту. І, що найважливіше, забезпечення того, щоб ніхто тебе не побачив. А тоді повернення на базу.

— І де ж ця база?

Ван дивиться на атлас і ставить кінчик свого пальця, свого вишуканого нігтя, на якусь точку на мапі в кількох сантиметрах від Меркуріїного пагорба з бункером.

Розділ четвертий

Щоденники з бункера

Знову бути позитивним

Ми на базі, у ще одному порожньому будинку, за кілька миль від Меркуріїного бункера. Перевірили його розташування на детальній мапі, і тепер я впевнений, що не помилився. Ми вже тут упродовж сімдесяти двох годин, а Несбіта з нами немає вже сімдесят одну з половиною години. Ван увесь цей час виготовляє переконливе зілля, з допомогою якого має примусити Меркурію розбудити Анналізу. Вона замішує складники, випробовує їх і люто зиркає на нас, коли ми здіймаємо галас. Перс і далі сповнена ненависті, лиховісно зиркає на мене, але я відповідаю їй тією самою монетою. Ми з Габріелем тримаємося разом або в його спальні, або на кухні.

Дві ночі я спав назовні. Ми на півночі, далеко на півночі, і тут зимно. Першої ночі я просто чекав, чи не станеться зі мною трансформація. Але нічого не відбулося. Наступної ночі я сидів, схрестивши ноги, на землі, дивився на захід сонця і намагався пригадати свої відчуття від перебування у звірячій подобі, коли мною опановує він, а ще думав про те, що стається, коли опиняєшся всередині того іншого себе і бачиш речі у цілком іншому світлі… Не подіяло. Але тоді я пригадав видіння, що його мав, коли намагався допомогти Габріелю. Згадав, як ми були в Уельсі, і моє серце протинав кілок, з’єднуючи мене з землею і зі мною-звіром. І це сталось: я відчув,