Напівдикий - Саллі Грін
— Швидко, — командує Ван. — Поки вона не померла.
Додаю трохи крові в кам’яну чашу, яку підсовує мені Ван: на дні там лежить пульпа, в яку перетворилася карта, та інші складники.
— Додай більше, — каже Ван. — Добре змішай.
Думаю, що в крові може бути й Ловецька отрута, але Ван каже, що я зумію їй протидіяти. Каже, що я можу протидіяти будь-чому.
— Знайди Меркурію, Натане. Знайди Меркурію і врятуй Анналізу. Пам’ятай, що саме це ти мусиш зробити.
Прикладаю чашу до вуст і куштую зілля. У нього якийсь кам’янистий, на диво сухий і майже їдкий присмак, від якого мені пече в горлі і шлунку.
— Думай про Меркурію, — нагадує мені Ван.
Заковтую все зілля, пригадуючи, як Меркурія стояла над Анналізою. Допивши, випускаю з рук чашу.
Перс дивиться на мене чорними і сповненими ненависті очима, а я раптом відчуваю лють до неї, бо вона осуджує мене за те, яким я є і що я маю робити. Мушу забратися геть, щоб її не вдарити, тож підводжуся, але ноги мене не слухають, і, на мій подив, мене підхоплює й опускає на землю Несбіт.
Моє тіло ослаблене, та в голові все аж палає. Я хочу знайти спогади Провідниці, але не знаю, де їх шукати.
Заплющую очі. Бачу Перс. Вона стоїть наді мною навколішках. Я лежу на патіо в Іспанії. У мене щойно стріляли. Тоді Перс щезає, а я вже йду оливковим гайочком і зупиняюся, щоб підняти щось із землі: камінь, гострий камінь. І враз я вже на пляжі, де підбираю якусь гальку, а сонце обпікає мені лице. Потім — біля річки, де роблю з каміння невеличку загату. Загачую річку.
Так Провідниця намагається не допустити мене до своїх спогадів. Ван казала, що вона на таке здатна: заповнює свою свідомість фальшивими думками замість спогадів. Зосереджуюся на Меркурії, на її волоссі, на її сірій сукні, на холодному вітрі, що його вона може накликати за якусь секунду. Бачу її. Аж ось я вже стою на березі великого синього озера. Там холодно, і у воді відбиваються блідо-голубі купчасті хмари. Я піднімаю з землі камінь, найбільший, який знаходжу. Хочу віднести його до краю озера й загатити ним ріку. Несучи камінь, підводжу голову й бачу посеред озера острів, надзвичайно химерний. Білий острів. І усвідомлюю, що це зовсім не острів, а айсберг, який погойдується на поверхні озера. Я все ще несу важку брилу берегом озера, проте хочу бачити айсберг, відчувати холод і подув вітру, думати про Меркурію та її крижане дихання. Та я дивлюся собі під ноги, на розкидане там каміння, і наближаюся до річки, а тоді кидаю у воду брилу, загачуючи ржу.
Це видіння десь коло Меркуріїної оселі. Ван у цьому впевнена. Але це не допомагає. Я вже багато разів пригадував його, знову і знову, однак не можу знайти там нічого нового. Весь час бачу ті самі речі. Бачу себе в голові Провідниці, бачу, як я збираю каміння й будую з нього загату.
Прошу поради, і Ван каже:
— Провідниця мертва. А це не справжні спогади. Знайди справжні.
— Дякую. Дуже допомогло, — саркастично відповідаю я.
Намагаюся знову, але нічого нового не знаходжу.
Уже пізно й темно. Я надворі, міряю кроками землю в саду. Ми залишили те місце, де померла Провідниця, де я її вбив. Знайшли інше авто й інший будинок, у якому можна зупинитися. Здається, ми у Франції, хоч я й не певний. Усі решта — в будинку. Несбіт принаймні забезпечує нас доброю їжею, але й він нарікає на те, як довго нам доводиться розшукувати житло Меркурії. Його хвилює, що Іш, якщо її схопили Ловці, розкриє їм забагато інформації. Селія в небезпеці, її можуть викрити як шпигунку, але Ван каже, що ми тут нічим не зарадимо й нам треба тільки вірити в те, що Селія зуміє знайти вихід.
Ми тут уже цілий день. Чекаємо, що я знайду маршрут, яким нам треба рухатися. І от відчиняються задні двері, з’являється Габріель.
— Втомився? — запитує він.
— Так… утомився. Так… сердитий. Хотів би всіх послати подалі… І так дев’яносто дев’ять відсотків часу. Втіхи від того, що ми тут стирчимо, нуль…
Габріель усміхається.
— Кому потрібна та втіха, якщо є цікавіші речі?
Сідаємо під деревом, підстеливши ковдри. Цієї ночі ми тут спали.
— Маєш якісь геніальні ідеї? — запитую я.
— Про те, як відшукати спогади?
— Так.
— Не припиняй пошуки. Знайди потрібний шлях.
Притуляюся головою до дерева й кажу:
— Це так нудно. Весь час одне й те саме.
— Нудно, але необхідно, — Габріель дивиться на мене. — Якщо хочеш знайти Анналізу, роби це знову і знову.
Я дивлюся на нього. Розумію, що він правий. Заради мене він робив би це хоч тисячу разів.
Перебираю в голові кожнісінький спогад: оливковий гай, узбережжя, озеро. Але мені здається, що озеро — це справжній спогад. Саме воно виникло, коли я почав думати про Меркурію. Повертаюся до нього і вкотре розглядаю. Озеро, віддзеркалене в ньому небо. А ще я відчуваю прохолодний вітерець, який видається справжнім — в інших спогадах такого не було. Зосереджуюся на цьому вітерці. Здригаюся й дивлюся праворуч від себе. Я у голові Провідниці. Я щось почув. Там є порослий деревами рудуватий пагорб. На ньому місцями лежить сніг. Біля озера дорога, якою я йду. Посеред озера айсберг, який віддзеркалюється у воді. Знову обертаюся до гори й бачу там Меркурію, яка підкликає мене кивком голови, і я йду до неї — до неї додому.
Форма слова
Цілу ніч знову і знову прокручую в голові цей спогад. Шукаю нових підказок. Щоразу бачу Меркуріїне житло все чіткіше. Це не замок, не заміський будиночок, не котедж і не якесь там орлине гніздо — її сховок знайти значно важче. Це бункер. Його абсолютно не видно, бо він повністю під землею, видовбаний просто в горі.
Наступного ранку я намагаюсь описати це місце, озеро й пагорб. Габріель запитує:
— А можеш ти його намалювати?
Звичайно, можу. Усі дивляться, як я малюю озеро з айсбергом посередині. Земля довкола горбиста; немає дерев або кущів, тільки пожовкла трава й голе каміння; у широких виярках лежать залишки
