Небесний Легіон - Наталія Глушко

Дні навчання в академії пролітали швидко, утримуючи  Ріанель й Лоріна в стані постійної напруги. Їхній розклад був настільки насиченим, що часом здавалося, що вони живуть у кількох світах одночасно.

Зазвичай ранок  починався з заняття з алхімії, де стіни класу мерехтіли всіма відтінками веселки, реагуючи на інгредієнти в котлах учнів. Потім були уроки некромантії, логічно, проводилися в похмурій підземній залі, де кожне слово заклинання відлунням відбивалося від стін, додаючи моторошності і нагадуючи про силу життя й смерті. Далі — бойова магія, де Майстер Кайрон навчав  їх як  балансувати між атакою й захистом, стоячи на невеликих платформах, що постійно рухалися, тримати рівновагу, там, де здавалося її не втримати.

Кожен урок був справжнім випробуванням, де  адепти відчували себе на межі своїх можливостей. Але водночас саме цей виклик змушував їх відчувати, що вони дійсно стають частиною чогось величного.

— Що за ідея починати заняття на світанку? — бурчав Лорін, виходячи з аудиторії алхімії, де він щойно зробив смердючу димову завісу.

— Це називається дисципліна,— відповіла Ріанель, скоса подивившись на нього.— До речі, твій "освіжувач" з диму мав доволі специфічний запах.

— Це було задумано,— Лорін мило  посміхнувся. — Тільки от хто б міг подумати, що викладач настільки чутливий до запахів, що без весь час чхав.

Попри жартівливі перепалки, кожне заняття приносило нові знання й ставало частиною їхнього шляху.

Уроки алхімії в Академії був завжди емоційними і трохи хаотичними. Аудиторія, в якій проводилися заняття, нагадувала  лабораторію злого генія, зокрема через численні стелажі, заставлені скляними банками з різнокольоровими  рідинами, флаконами різного розміру та форми та іншими загадково-науковими приладами. В повітрі витав запах сірки, чогось смаленого і книжкового пилу— як у давніх книгарнях, де зберігалися стародавні манускрипти і книги.

Професор Бартольдус стояв біля величезного котла, який світився легким  пурпуровим світлом. Його сиве волосся неохайно вибивалося з хвостика, в який воно було зав’язане, а вираз обличчя був таким, ніби він бачив усе, що може відбутися в світі алхімії. І це не була лише уява — на його обличчі було щось таке, що настільки точно передавало знання усіх речовин, що, здавалось  ніби він бачив кожне зілля на молекулярному рівні.

— Зілля — це основа магії,— почав він, важко висячи над котлом.— Від правильного змішування залежить не лише ефект, а й те, чи залишитесь ви цілими після експерименту. Пам’ятайте, алхімія — це не просто наука, це мистецтво. Секрет— у балансі, точності та навіть інтуїції.

Ріанель слухала уважно, намагаючись не відставати. Її завданням було зварити настій, для підсилення магії стихій, а саме, для заморожування ворога. Вона обережно брала елементи з полиць: есенцію морозної квітки, що забезпечує ефект холоду, подрібнений ріг єдинорога для стабілізації зілля і  настій зоряного срібла, що підсилює ефект замороження. Рука її тремтіла, коли вона змішувала інгредієнти і кожен її рух був обережним, мовби вона не хотіла порушити якийсь давній ритуал.

— Нел, забудь про страх, — зауважив Лорін, скидаючи з пальців невеликі порошинки. — У алхімії треба вірити в чудеса.

Він ставши поруч із нею, вже більш розслаблений, хоча й з таємничим блиском в очах. Лорін обирав для свого експерименту нову суміш інгредієнтів: кілька крапель есенції з квітів іпомеї, що вже почала світитись блакитним світлом, кілька листочків цирцеї, кристали сірого обсидіану та трішки порошку зі драконячих кісток. Він уважно оцінив їх у руках і з посмішкою додав до свого котла.

— Якщо це вибухне — не кажи, що я тебе не попереджав, — насмішкувато додав він.

Раптом їхній котел почав злегка вібрувати, і зсередини вирвався дим, яскравих відтінків пурпурного, синього та зеленого, що закручувався в химерні спіралі. Ріанель прикрила рот і носа шарфом, щоб не вдихати дим. Раптом холодна хмарка піднялася з казана Ріанель. Всі навколо підняли очі, помітивши що трапилося.

— Успіх? — запитала Ріанель, злегка підморгнувши Лоріну, який намагався стримати своє сміховинне обличчя.

— Якщо не вибух, то вже успіх,— відповів Лорін, відганяючи хмару диму руками. Він усміхався до такого ефекту.

Професор Бартольдус спостерігав за ними, і його сиве обличчя не виражало жодних емоцій: ані обурення, ані похвали. Виходило так, ніби він мав дуже глибоке розуміння того, що відбувається, і, може, навіть очікував від своїх учнів чогось подібного.

— І що це у нас тут?— спитав він, підходячи до котла Лоріна.— Це експеримент чи катастрофа?

— Що ж, ви можете назвати це так, як хочете, — відповів Лорін, намагаючись виглядати невинно, — але в цілому це точно здивує навіть найбільших алхіміків.

— Гм… Добре, ми ще не на межі вибуху, але і не на шляху до створення нового філософського каменю, —сказав професор, вивчаючи дивну суміш, яка тепер випромінювала м’яке  фіолетове світло.— Будемо сподіватися, що це не принесе надто багато проблем.

І хоча вони не отримали похвали за свої діяння,  сам процес був захоплюючим. Ріанель відчула, як магія переплітається з наукою, з чуттєвими відчуттями й витонченістю. Вона усвідомила, що алхімія була значно глибшою, ніж просто розмішування інгредієнтів. Це була справжня магія творення.

— Думаю, ми ще багато разів зіб’ємося з курсу, — додала Ріанель, повертаючись до Лоріна після заняття.

— Ну, як показує практика, ми ніколи не шукаємо легких шляхів, чи не так?— Лорін знову зловісно посміхнувся, обтрушуючи з рук і рукавів залишки порошку.