Небесний Легіон - Наталія Глушко

Заняття з оживлення мертвих на уроках некромантії розпочалося із гробової тиші, але за кілька хвилин перетворилося на повноцінне шоу для Лоріна, Ріанель та решти групи.

Професор Феранус стояв перед класом з таким виразом обличчя, наче намагався стиснути свою душу до розміру горошини. Він оглянув учнів, які були зібрані навколо великого, дубового столу, на якому лежали кілька застиглих трупів. Деякі з них ще зберігали натяки на колишню людяність — бліді обличчя, що колись могли бути красивими, деякий одяг і навіть обладунки.

—Ось і починається найцікавіша частина вашого навчання,— почав Феранус.—Оживлення— це мистецтво, яке вимагає не тільки сили, але й розуму. Якщо ви не будете обережні, результат може бути набагато гіршим за оживлення мертвого тіла.

Ріанель зітхнула й спробувала зосередитись. Лорін же, як завжди, одразу шукав спосіб додати гумору в ситуацію.

— Що, оживимо когось, а потім будемо допитувати з пристрастями? — пожартував Лорін, погладжуючи свого "партнера по експерименту"— трупа в латаному одязі, що лежав перед ним.

Ріанель шмигнула носом.

— Спочатку хочемо, щоб вони не розпочали боротьбу з нами, живими, за місце під сонцем, чи не так?

Лорін лише підняв брови, але почав готувати необхідні інгредієнти. Він був готовий до чергового нещасного експерименту, що, зазвичай, або закінчувався катастрофою, або ще гіршою катастрофою.

— Отже, перше правило— не перенасичуйте енергію, яку ви втягуєте з темної магії,— продовжив Феранус, навіть не помічаючи, що Лорін погладжував руку трупа і шепочучи заклинання оживлення.

— Не надто швидко, а то він знову почне розпадатися,— сказала Ріанель, намагаючись виправити ситуацію.

Лорін просто кивнув і, не припиняючи своїх несерйозних жартів, почав витягувати з  мішечка порошок степового полину і папороті. Його руки рухалися в такт закляттю і на його обличчі розцвіла чудернацька усмішка.

— Готово,— промовив він із сарказмом, вкидаючи порошок у відкритий рот трупа. Шкіра на кінчиках його пальців на мить засвітилася.

Раптом, труп перед Лоріном здригнувся. Його очі відкрилися. Вони були сліпо-білі, без зіниць, як дві снігові кульки. Потім з’явився невиразний рух: його пальці почали тремтіти і тягнутися вперед. Мертве тіло ожило, але як?

— Ну, це вже набагато цікавіше, ніж просто оживлення,— мовив Лорін, спостерігаючи, як труп намагається встати, направляючи погляд в порожнечу.

— Я… я думала, що це треба робити з повагою, а не як з гумористичною виставою!— вигукнула Ріанель, трохи ніяково дивлячись на Лоріна, який вже стояв на шляху своєї «живої» здобичі.

— Ох, вибач, я просто намагався додати драматизму! Це ж мертві і похмурі тіла, треба якось їх розважити!— сміючись, відповів Лорін, стоячи перед оживленим мерцем. Труп спробував відповзти назад, ймовірно через те, що не був готовий до світла, яке над світило і явно створювало дискомфорт.

Феранус, який спостерігав за дійством, похмуро знизав плечима і звернувся до класу:

— Оживлення— це не жарт. Цей процес вимагає точності та контролю. Лоріне, ти ризикуєш отримати зовсім не те, чого хочеш.. Тому не стався до цього з такою легковажністю.

Але Лорін, як  завжди сповнений впевненості в собі, лише кивнув.

— Ну що ж, майстре Феранус, нічого ж не трапилося, правда? Труп ще тримається… відмінно!

Труп раптом, не без труднощів, піднявся на свої ноги, і на його обличчі застиг вираз, що нагадував німе питання: "Що я тут роблю?"

— Ось, тепер, може, ми задамо йому питання, — сказав Лорін, дивлячись на трупа, який тупо витріщався в порожнечу.

Ріанель зітхнула.

— Лорін не може втриматися від своїх дурних жартів навіть,  коли йдеться про мертві тіла.

Тим часом труп уже почав набирати сили й робити спроби повертатися до «життя» у прямому розумінні цього слова.

— Думаю, нам слід повернути його назад у холодну кімнату,—запропонував Лорін, не бажаючи випробовувати себе ще раз.

— Точно, я вже й сама не хочу продовжувати цю виставу. Але ти молодець, Лоріне, ти справжній майстер цього заняття!— відповіла Ріанель, вже цілком серйозно.

— Як казав великий маг: "У разі катастрофи, просто жартуй".— Лорін поглянув на ожилого трупа, після чого повернувся до викладача.— Він, здається,  хоче танцювати.

—Який великий маг? —перепитала Ріанель.

—Я, щойно. Ти не впізнаєш мого голосу? —Здивовано запитав Лорін.

Ріанель знову закотила очі.

Труп перед Лоріном розгублено озирнувся навколо, окинувши аудиторію дивним і трохи лячним поглядом, ніби лише щойно зрозумів, що він — не зовсім живий. Він намагався зробити крок, але, очевидно, забув, як рухатися, і тому був схожим на людину, що щойно прокинулася  від глибокого сну, і її ноги не слухалися.

— Ох, я бачу, що він все ще не зовсім в курсі, — Лорін підніс руки в жесті безпорадності.— А ви, мабуть, подумали, що я замовив цей танець?

Ріанель схопила себе за голову, намагаючись не сміятися, але неможливо було втримати посмішку. Її погляд падав на викладача Ферануса, чиє обличчя вже почало набирати того самого кольору, що й мертве тіло.