Небесний Легіон - Наталія Глушко

Коли Ріанель і Лорін увійшли до головного залу академії, вони завмерли від захоплення. Це місце здавалося витканим із чарів. Величезний простір ніби дихав магією: сяючі кристали кружляли під стелями, здавалося, вони співали тиху пісню, яку можна було не почути, але відчути.

— Ти це бачиш? — прошепотіла Ріанель, стискаючи рукав Лоріна.

— Якби не бачив, то подумав би, що сплю,— відповів він, усміхнувшись, але його погляд залишався напруженим.

Їхній погляд притягували стіни, фрески на яких були рухомими. Могутні маги вели бої, контролювали стихії, приручали велетенських драконів. Здавалося, що ці сцени оживають щоразу, коли ти відвертаєшся. Ріанель навіть зупинилася, намагаючись роздивитися обличчя однієї з магічних фігур.

— Ходімо,— тихо сказав Лорін, потягнувши її за руку.— Нас уже чекають.

У центрі залу зібралося кілька десятків новачків. Їхні обличчя були такими ж розгубленими, як і у Ріанель та Лоріна. Хтось нервово переминався з ноги на ногу, хтось старався виглядати впевнено, але їх видавали широко розплющені очі.

У тиші з’явилася постать. Це була жінка в смарагдовій  мантії з золотими візерунками, що нагадували сузір’я. Її рухи були легкими, але сповненими величі. Очі сяяли, як сріблясті місяці.

— Вітаю вас у Астраморі,— її голос лунав, мов музика, але водночас у ньому була залізна рішучість.— Я Архімайстреса Зелія. Ви обрані, щоб стати частиною історії цього світу.

Її слова примусили натовп завмерти.

— Але пам’ятайте,— продовжила вона, обвівши новачків поглядом.—Магія— це не лише дар. Це тягар. Вона потребує дисципліни, сили волі й рішучості. Ви будете вчитися її контролювати та направляти. Чи готові ви до цього?

Кілька секунд тиші були заповнені напругою. Ріанель кивнула, відчуваючи, як її серце калатає, мов барабан.

— Звісно ми готові, он, вельмишановний містер дракон може підтвердити,— раптом голосно промовив Лорін. Його слова розітнули тишу, немов блискавка.

Архімайстреса Зелія злегка усміхнулася.

— Тоді вперед,— сказала вона, розвертаючись. Її мантія майнула, ніби хмара диму, і за мить перед адептами розчинилися величезні двері, що вели до серця Астрамору.

Ранок наступного дня почався з того, що Лорін, побачивши свою нову білу мантію—буркнув:
— Ну звісно, білий. Якби я планував викликати демонів чи йти в брудні печери, це був би мій перший вибір.

— Ти завжди можеш перефарбувати її в чорний, або в фіолетовий, або чорно-фіолетовий,  щоб усі знали, що ти темний маг,— підколола його Ріанель, зав’язуючи пояс на своїй мантії.

— Ідея, звісно, геніальна, але я ще не готовий визнати свою долю антагоніста,— відповів Лорін із сарказмом.—А тепер ходімо, поки нас не вигнали за запізнення в перший же день.

У просторій залі новачків розділили на групи.    Ріанель й Лорін опинилися разом із кількома незнайомцями. Одним із них був високий хлопець із суворим обличчям, який тримався осторонь.

— Дерек, — коротко кинув він, коли Ріанель привіталася.

— Хто б сумнівався, що він буде мовчазним. Ставлю на те, що в його житті була трагедія, через яку він замкнувся,— прошепотів Лорін, нахилившись до Ріанель.

— Перестань,—шепнула вона, ледве стримуючи сміх.

До них приєдналася веснянкувата, з рудим  волоссям і широкою усмішкою і приємною, на перший погляд вдачею.

— Елісон. Рада познайомитися,— сказала вона, простягаючи руку.

— О, а от і наш сонячний промінчик,— тихо прокоментував Лорін, відповідаючи на рукостискання.

— Ви що, завжди такий саркастичний? — запитала Елісон, сміючись.

— Це вроджене,—відповів він із невинною усмішкою.

Перша лекція зі стихійної магії справила незабутнє враження. Їх завели до зали з прозорою підлогою, під якою вирувала суміш лави, води, вітру й каміння.

— Ну, нарешті місце, де можна ненавмисно загинути в перший же день,— пробурмотів Лорін.

— Тихіше,—шикнула Ріанель, хоча сама не могла відірвати погляду від неймовірного видовища.

Перед ними постав викладач— високий чоловік із худорлявим обличчям і пронизливим поглядом, який, здавалося, міг бачити крізь час і простір. Його шкіра мала легкий бронзовий відтінок, наче він провів життя під сонцем. Його вік видавала сивина в короткому, акуратно підстриженому волоссі. Він носив темно-фіолетову мантію, оздоблену сріблястими символами стихій: вогонь, вода, земля й повітря перепліталися в складних візерунках.

Його постава випромінювала силу й дисципліну. В руках він тримав посох із чорного дерева, який довершувався  блакитним  кристалом на вершині, що час від часу випромінював слабке світло.

— Я Майстер Верестан,— промовив він низьким і владним голосом, що резонував у просторій залі, мов удар дзвону.— Протягом багатьох років я навчав мистецтва володіння стихіями тих, хто мав сміливість спробувати. Дехто із них став великими магами. Інші… ну, вони хоча б залишилися живими.

Лорін, стоячи поруч із Ріанель, легенько штовхнув її і прошепотів:
— Ну, принаймні він чесний. Хоча я тепер не певен, чи це надихає, чи лякає.

— Тихіше,—штовхнула його Ріанель, але на її обличчі з’явилася усмішка.