Брамник - Марина та Сергій Дяченко

— Ну? — запитав він нудним голосом.

Я відзвітував, однак останній епізод пропустив.

— Це все? — допитувався Ларт, спостерігаючи за шлюпкою, що наближалася.

Я набрався сміливості.

— Вам переказували вітання, господарю. Від якогось Маррана.

Шлюпка незграбно привалилася до пірсу. Ларт покусав губу й нічого не відповів. Тоді я знахабнів.

— І дуже прошу, якщо можна, в майбутньому не змушувати мене складати подібні іспити.

Він не відповів ані словом, круто повернувся й пішов геть, назустріч матросам зі шлюпки, що, вклоняючись та присідаючи, запрошували нас зайняти місця на зафрахтованому суденці.

У каюті на двох, найрозкішнішій на цій посудині, але все одно на диво тісній та темній, я розбирав поклажу, дослухаючись до розмови Ларта з капітаном, яка долітала з палуби крізь відчинене віконце. Вони уточнювали курс: хазяїна, як завжди, вабили рифи та мілини, шкіпер несміливо заперечував. Нарешті дзвякнули монети, й розмова припинилася. Зарипіли сходинки, огидно заскавучали двері, каюта наповнилася спершу каламутним вечірнім світлом, а далі й Лартом, який за все чіплявся кінчиком шпаги і півголосом лаявся. Я допоміг йому скинути плащ. З палуби долинали поквапливі команди, гуркіт якірного ланцюга та метушня відплиття.

Ларт повалився на постіль, не скидаючи чобіт. Я почав запалювати свічку, цієї миті суденце хитнулося і я мало не впав на хазяїна. Відповіддю було презирливе мукання. Я вибачився.

Кораблик ліг на курс, вітрила наповнив незмінно попутний з милості Ларта, але від цього не менш холодний вітер. Поки я ходив запитувати про вечерю, той вітер пробрав мене до кісток. Коли я повернувся, то застав господаря в тій самій позі й у тому самому настрої.

— Нас нагодують, — повідомив я, всідаючись. Ларт відгукнувся невиразно.

Я простежив за його нерухомим поглядом і насилу розгледів на темній стелі товстого павука в павутинні. Я не думав, що на кораблі можуть бути павуки, але діловито поцікавився:

— Прибрати?

Ларт не відповів.

Якийсь час ми слухали завивання вітру і плюскіт води за бортом.

— Виходить, він переказував мені вітання? — Ларт раптом заговорив зі мною, вперше за цей вечір.

— Палке вітання, — відповів я обережно.

— А потім?

— Потім пішов.

— Далеко?

— Я не стежив за ним, господарю.

— І пригода тобі не сподобалася?

— Аж ніяк.

— Мені теж, — буркнув він і повернувся обличчям до стіни.

Але цього разу мовчанка тривала недовго.

— Зрадництво, — сказав Ларт у стіну. — Зрадництво не пробачається, Дамире.

Мені раптом стало спекотно — здалося, що він натякає на мене. Я з жахом почав подумки перебирати свої вчинки, намагаючись вгадати, котрий із них міг розгнівати Ларта, але тут він продовжив свою думку і я заспокоївся:

— Руал Ільмарранен, — пробурмотів він, звертаючись до павука. — Подвійне зрадництво.

Я тихенько зітхнув з полегшенням і відразу насторожився, здогадавшись, про кого йдеться.

— Так, — сказав Ларт, ніби відповідаючи на мої думки. — Марран.

І тут мені сяйнуло: та ж я знав його! Я робив перші кроки на службі в Ларта, а цей нахабний і самовпевнений суб’єкт був, як я пригадую, улюбленцем.

— Марран, — тим само понурим голосом провадив Ларт. — Маг милістю небес. Згодом він переріс би й Еста, можливо, й мене… І не встиг. Поквапився зрадити нас обох. Покарання справедливе.

Він ще хотів щось додати, але тут ззовні почувся здивований галас. Я поспішив піднятися на палубу.

Був темний, беззоряний вечір, ми мчали під усіма вітрилами, а над нами, ледве не зачіпляючи снасті, кружляв білий птах. Він хрипко кричав у каламутному ліхтарному світлі, а коли опинявся в темряві, сам випромінював слабке світіння. Матроси з’юрмилися на палубі й задерли голови.

Я швидко спустився в каюту:

— Господарю, до вас прийшли.

Щойно Лартова голова з’явилася в отворі дверей, птах каменем кинувся вниз і намертво вчепився чаклунові в плече. Ларт поморщився, а птах схилився до його вуха і з величезною швидкістю процвіркотів якесь повідомлення. Вислухавши кілька слів у відповідь, він заляскав крильми, зірвався з Лартового плеча, помітив палубу світлою плямою і канув у пітьму. Всі свідки події голосно перевели подих, а мій хазяїн мовчки повернувся в каюту.

… До пізньої ночі я сидів у кубрику, їв досхочу, пив і ділився подробицями з життя магів. Слухачі дивилися на мене з жахом і захватом.

Похитуючись і потираючи живіт, я ледве добрів до каюти.

Лартова вечеря, залишена мною на столі, стояла неторкнута й давно охолола. Свічка майже догоріла.

Мій хазяїн сидів на ліжку, підібгавши ноги. Поруч ефесом на подушці спочивала шпага.

Я залишився стояти біля дверей, переступаючи з ноги на ногу.

— Є новини, — похмуро сповістив Ларт. — Ми змінюємо курс і завтра висадимося на берег.

* * *

…Це був перший ранок за останні три роки.

Марран чвалав шляхом; ноги, особливо ліва, слухалися кепсько. Двічі він упав — один раз дуже сильно, послизнувшись на по-зрадницьки підмерзлій за ніч калюжці, й обдер собі долоні та щоку. Єдина людина зустрілася Марранові дорогою — підпасок із чередою овець; хлопчисько, очевидно, хотів щось запитати в змученого мандрівника, але злякався і промовчав.

Першою радістю Руала на цьому шляху було сонце, що пробилося нарешті крізь ранковий туман.

Руал сподівався зігрітися з його появою — і не зігрівся. Чекав, коли відступить нудотна кволість — але вона не минала, навпаки, налягала дедалі сильніше по мірі посилення втоми. А стомлювався він швидко.

Попереду заманячів місток, вигнутий, як дужка цебра, й такий само тонкий. Ільмарранен вирішив перепочити: прихилився до зручного широкого поруччя. Останні кроки виявилися кошмаром.

Другою радістю Руала була хвилина, коли він зіперся на поруччя і побачив унизу своє невиразне відображення в темній, бистрій воді.

Якийсь час він байдуже дивився під міст, потім водяна гладінь здибилася в нього перед очима — нестерпно закрутилась голова.

…Колись ріка була теплою, кришталево чистою, і в найтемнішу ніч він розрізняв срібну форель, що пропливала в потоці.

Він і сам був фореллю — великою, граціозною рибиною, і йому нічого не варто було наздогнати ту, що пливла попереду.

Вона рвалася вперед, поверталася, ставала впоперек ріки, косувала на нього круглим і ніжним оком. Він пролітав повз неї, на мить відчуваючи дотик світлої, теплої зсередини луски, і в захваті вистрибував із води, щоб миттєво побачити зірки та здійняти цілий сніп бризок, що виблискували в місячному сяйві.

Потім вони ходили колами, і кола дедалі звужувалися, плавці ставали руками, й не луски вони торкалися, а вологої засмаглої шкіри, поки цілий світ не здригався в обіймах щасливого Маррана…

А потім вони з Ящіркою вибиралися на берег, вражені,