Брамник - Марина та Сергій Дяченко
У сусідній кімнаті завовтузилася, заплакала дитина. Жінка на ймення Ящірка здригнулася, рішучим хлоп’ячим рухом стерла сльози й вийшла, причинила за собою двері. Марранові здалося, що вогонь у печі почорнів.
Жінка повернулася, кинула на співрозмовника швидкий запитливий погляд — той відповів якоюсь подобою посмішки:
— Хлопчик чи дівчинка?
— Хлопчик, — відгукнулася вона сухо.
Він спробував знову згадати соковито-зелену луку — і не зміг. Барви його марень одразу вицвіли, зблякли.
Пауза затяглася. Ящірка, заламуючи пальці, сіла за стіл навпроти Маррана.
— Мій чоловік — чудова людина, Руале, — нарешті сказала вона й чи то стримала зітхання, чи схлипнула.
Чорний вогонь у печі жадібно пожирав сивуваті поліна.
— Він не маг, і я тепер теж не хочу мати нічого спільного з магією, — провадила вона з несподіваною погордою. — Надто дорого обходиться ворожнеча панів чаклунів, а дружба — ще дорожче… Це все, що ти хотів би знати?
Марран не відповів.
Він зробив над собою зусилля, підвівся, взяв зі столу свічку, озирнувся на овальне металеве дзеркало на стіні. Підніс свічку до обличчя… Рука здригнулася.
— Марран — хвалькуватий барабан… Схоже?
Вона, приголомшена, не відгукнулася. Тоді він тужливо попрохав:
— Здогадайся, Ящірко… Здогадайся, що зі мною…
— Ларт і Ест об’єдналися проти тебе, взяли в кліщі…
— Так… Але це не все.
— Вони здолали тебе… Ти став річчю, меблями…
— Так. Але й це ще не все.
— Тобі кепсько…
Він люто обернувся:
— Кепсько?! Я…
І затнувся. Видихнув крізь стиснуті зуби й мовив спокійно:
— Я просто більше не маг, Ящірко.
Ящірка стояла в півмороку, де не можна було розгледіти її обличчя.
— Як ти сказав?
— Як ти чула.
Вона повільно опустилася на ослін.
— Це ти… Ти… Як же? Хто ж ти тепер?
Руал злісно вимовив:
— Колишній чарівник. Відставний кавалер. Непотрібна річ, яку потручали-посмикали та й викинули геть. Викинули й забули, і з тих пір чудово обходяться без неї!
Жінка не втрималася і схлипнула — голосно й жалібно.
Марран криво посміхнувся:
— Не впадай у відчай… Ось чудова нагода запропонувати мені своє заступництво.
Вона вражено дивилася на нього. Хотіла щось сказати — й не зважилася. Знітилася, мимохіть заходилася водити пальцем по краєчку блюдця. Потім знову набрала в груди повітря — й зітхнула, але слова так і не зронила. Заколивалося полум’я свічки.
Руал знехотя відірвав погляд від скатертини:
— Гаразд, кажи…
Вона покусала губи й вимовила, дивлячись убік:
— Можеш лаяти мене, говорити, що хочеш… Ти завжди любив мене ображати… Але поясни! Поясни, що сталося між вами… Це якесь запаморочення… Ти був…
— Улюбленцем долі.
Жінка швидко глянула на співрозмовника — той страшно вищирявся.
— Ну, посмійся… Якраз тільки й сміятися… Світле Небо, та Легіар пробачав тобі те, чого нікому на світі не пробачив би! Пан Бальтазарр Ест, це похмуре чудовисько — і грав з тобою на рівних! І як вийшло…
Вона затнулася. Він зосереджено вдивлявся у її обличчя:
— Ну, продовжуй.
— Я хочу запитати, Руале, за що тебе… Тільки не бреши.
Він кволо посміхнувся:
— А ти як гадаєш?
Вона забарилася з відповіддю. Відвела погляд:
— Я гадаю… Що ти сам догрався. Крутив, вертів, викаблучувався… Є речі, за які…
Обличчя його раптом застигло — і вона злякалася. Пробурмотіла, ніби виправдовуючись:
— Але ж була причина…
Радісно заволав перший ранковий півень. Цей крик не приніс Руалові полегшення, однак підказав вихід:
— Зараз розвидниться — і я піду.
— Куди?
— У далеку путь. Не бійся, я не збирався зловживати гостинністю… твоєї родини.
Вона спалахнула:
— Ну й не треба було приходити!
— Ну й дарма прийшов…
— Ну й дарма!
Він ступив до дверей — і наткнувся в півмороку на важкий рогатий вішак.
Його відкинуло, наче ударом гігантського кулака. Задихаючись, він упав на підлогу, затулив обличчя руками, забився в корчах…
Вона поспіхом наповнила склянку темною рідиною, забурмотіла заклинання, заплела складне невидиме мереживо…
Марран не відразу прийшов до тями. Він довго дивився у відчинені дверцята грубки, подумки проказуючи: це вогонь. Це вогонь.
— Руале, отямся… ТЕ минулося… Тепер ти знову живий і житимеш…
Щось неприємно хрумкало. Марран розчавив у руці склянку з рештками напою і тепер байдуже спостерігав, як білу серветку плямують чорні краплі крові.
— Пан Легіар так мене зневажає, що не зволив навіть особисто зняти закляття… Послав хлопчиська…
Вона стомлено зітхнула, і, приймаючи з його рук скалки, обережно провела пальцем по лінії порізу.
— Послухай мене, Руале. Ти ніколи мене не слухав — послухай хоч раз. Нічого не повернеш і нічого не виправиш. Забудь про НИХ і живи…
І вона поставила на стіл зовсім цілу склянку.
Марран розглядав руку — глибокий поріз на ній швидко затягувався.
Зарипіло ліжечко в сусідній кімнаті. Жінка насторожилася, та дитя пововтузилось і затихло. Вона запитливо глянула на Маррана — і їхні очі зустрілися.
— Нічого не виправиш… — нарешті спромігся він на слово. — Твоя правда… Ящірка відрощує загублений хвіст багато разів, до нескінченності. Але не всім так щастить…
— Руале, — мовила вона рішуче. — Будь що буде! Я допоможу тобі.
Він знову ощерив зуби в негарній усмішці:
— Дякую. Я знав, що неодмінно матиму нового заступника… замість старих!
Вона підвелася:
— Ти не смієш так зі мною розмовляти!
— А ти перетвори мене на що-небудь, — порадив він без посмішки. — Побачиш, як це просто тепер, — і теж підвівся.
Вони стояли одне проти одного, і їй доводилося високо тримати голову, щоб глянути йому в вічі.
І тоді він обійняв її.
Розгублена, вона забилася, як спіймана птаха. Він відірвав її ноги від землі й підняв так, що їхні обличчя опинилися на одному рівні. Вона ослабла.
— Прощавай, — сказав Руал Ільмарранен на прізвисько Марран. — Прощавай, Ящірко. Я не прийму твого заступництва, як ти колись не прийняла мого.
І він обережно поставив її на підлогу.
Вони знову дивилися одне одному в вічі, й вона тримала голову вище, ніж треба було — щоб сльози вкотилися назад. Він знову посміхнувся з зусиллям — тоді вона стала навшпиньки й швидко поцілувала його в запечені вуста, щоб наступної миті рвучко відштовхнути.
За вікном розвиднялося — жінка на ймення Ящірка відійшла до вікна, відвернулася від Маррана.
— Годі, — мовила вона глухо. — Тепер іди.
Догорали свічки. На столі залишилася біла серветка, заплямована краплями крові.
* * *
… Коли я дістався до пристані, сонце вже безтурботно сідало у золотаву гірку хмарин. Ларта видно було здалека — вдягненого в усе чорне, як і личить мандрівному магові. Він походжав туди-сюди по пірсу. Вітер мальовничо розвівав його довгий плащ.
Я
