Брамник - Марина та Сергій Дяченко
— Ти врятувала мені життя.
— Ми квити.
— Ідеш?
Маля потягло іграшку в рот, із задоволенням ухопило її рожевими яснами.
— Руале… А пам’ятаєш мурах?
…До чого ж теплим був золотавий пісок на річковому березі, під урвищем! У піску тому плазували, охоплені войовничим запалом, двоє підлітків, а між ними, на утрамбованому п’ятачку, розгортався мурашиний бій. Чорними мурахами командувала Ящірка, а юний Марран — рудими… Якийсь час здавалося, що сили рівні, потім руде військо Руала безладно відступило, щоб наступної миті блискучим маневром зім’яти фланг чорного війська, прорвало лінію фронту й кинулося на розгублену Ящірку.
— А-а-а! Припини!
Мурахи сходили по голих засмаглих литках… Вона стрибала, крутилася дзигою, струшуючи з себе збожеволілих комах. Марран сидів на п’ятах, утопивши коліна в піску, і посміхався тією особливою переможною посмішкою, без якої не завершувалася звичайно жодна з його витівок…
— Ну й цілуйся з мурахами своїми! — кричала вона ображено.
— Ну, цілуватися я хочу з тобо-ою…
І йому довелося чимало наїстися піску, поки ловив її губи, які сміялися і вислизали, та намагався втримати вертке, мов у ящірки, тіло, зупинити бодай на мить, відчути, як з того боку тоненьких напівдитячих ребер б’ється серце, б’ється і з головою виказує всю її радість, хвилювання, замішання… Перелічити піщинки, які пристали до стегон і колін, заплуталися в скуйовдженому волоссі…
Кружляв осінній вітер. Віддалік чекав Март, її чоловік, чекав, не помічаючи, як зсудомило його пальці. Дитина слинила ганчір’яну ляльку.
— Мурахи? Ні, здається, не пам’ятаю.
Хмари раз у раз затуляли сонце, і тоді здавалося, що хтось накинув темну хустку на величезну лампу.
— А… Як ти дражнив мене, пам’ятаєш?
…Смарагдова ящірка на пласкому камені. Жовтогарячі метелики над зеленою травою… Вона вміла тоді перетворюватися на ящірку, і тільки на ящірку, а хлопчисько сміявся:
— А на бабку можеш? А на саламандру? А на дракона?
— Ну, годі, Марране! Можеш більше не приходити!
Він спіймав її, відірвав теплий хвостик, який здригався, почепив на ланцюжок і носив на шиї, щомиті відчуваючи, як він лоскоче груди під сорочкою…
Вона розлючувалася до сліз. Це було раніше, давно-давно, ще в дитинстві…
— Ні, не пам’ятаю, Ящірко. Не пам’ятаю.
Від гаю тягло вогкістю; Ільмарранену здавалося, що він вріс у пагорбок, вріс, завалений листям по коліна.
— А ріка, форелі? Згадай, Марране!
…Ріка була теплою, кришталево чистою, і в найтемнішу ніч він розрізняв у потоці попереду срібну форель.
Він і сам був фореллю — великою, граціозною рибиною, і йому нічого не варто було наздогнати ту, що пливла попереду.
Вона виривалася вперед, поверталася, ставала впоперек ріки, косувала на нього круглим і ніжним оком. Він пропливав повз неї, на мить відчувши дотик ясної, теплої зсередини луски, і в захваті вистрибував із води, щоб на мить побачити зірки і здійняти цілий сніп бризок, які виблискували у місячному світлі.
Потім вони ходили колами, і кола ці дедалі звужувалися, плавці ставали руками, й не луски вони торкалися, а вологої смаглявої шкіри, і цілий світ здригався в обіймах щасливого Маррана…
А потім вони з Ящіркою вибиралися на берег, вражені, притихлі, й перлові краплі води скочувалися по оголених плечах і стегнах…
Він перевів подих. Спогад оселився в ньому, заслонив осінній день, і сильніше затягся всередині нього тугий болісний вузол.
— Форелі?
Він згадав, як м’яко світить місяць крізь товщу вод, як добре дивитися на нього з глибини прозорої ріки.
Март уже стояв поруч — блідий, змарнілий, стривожений. Спробував узяти Ящірку за плечі:
— Стель, ходімо…
Дитина в неї на руках впустила іграшку й обурено завовтузилася. Март підняв ляльку й зім’яв її в руках:
— Ну ж бо, ходи… Хлопчисько вередуватиме… Ходім…
Інша рука відсторонила його.
— Облиш… — тихо мовив Легіар.
Руал зустрівся з Лартом очима. Март потягся був узяти дитину, та Ящірка не віддала. Так і залишилися стояти, як стояли — між ними посопував, пускав слину малий, намагаючись схопитися за Руалову сорочку.
— Ти… Руале, навіщо ти мене… покликав?
Руал опустив голову й побачив свої руки — весь цей час він, виявляється, крутив у пальцях золотий Амулет Віщуна.
Не запитуй, навіщо. Я не можу. Я не можу цього зробити.
Але вона заглядала йому в очі, знала відповідь, чекала й боялася. Чекала й боялася, що він її… покличе. А він мовчав, мовчав і дивився на свої руки.
Каркаючи, піднялася з гаю зграя вороння. Ільмарранену хотілося, щоб тьмяне листя завалило його по самі брови.
Маля запхинькало, і пхинькало дедалі голосніше, поки не розревлося гірко й ображено. Гойдаючи його на руках і бурмочучи щось ніжне, примирливе, Ящірка марно силкувалася заспокоїти сина.
Руал спіймав сонце, що саме проглянуло поміж хмар, на золоту грань медальйона. Струснув Амулет на ланцюжку, як іграшку, запропонував маляті:
— Дивись, яка цяця…
Дитина здивувалася, широко розплющила повні сліз очиці, вдарила кулачком по медальйону, той гойднувся в Руаловій руці.
— Давай! — підбадьорив малого Ільмарранен.
Хлопчик схопив золоту пластинку обома руками і радісно потяг її до рота, мало не вихопивши медальйон у доброго дядька.
— Руале… — сказала Ящірка так тихо, що він швидше вгадав своє ім’я, ніж почув його.
Він підняв долоню. Долоня пригадала вагу маленького, в’юнкого, сонцем нагрітого звіряти, що лоскоче дотиком смарагдової луски і крихітних кігтиків.
Прощавай.
Він побачив, як ящірка зіслизнула з його долоні й потонула в липневій траві.
Знову налетів осінній вітер, і жінка, яка перед ним стояла, гірко потупила погляд.
Він дивився вслід. Постаті людей, що віддалялися, дедалі зменшувались, поки кволий лісочок біля підніжжя пагорба не поглинув їх цілком.
Знову занурилося в хмари ним врятоване сонце.
Згасли відблиски на поверхні медальйона, якому ще належало знайти свого Віщуна.
Шлях давно спорожнів, та Руал дивився й дивився, і очі його запалилися від вітру, який шпурляв під ноги поруділі трупи зеленого листя.
Потім підвів голову до хмар, які скажено мчали по небу.
Він стояв на пагорбі посеред світу, приречений на вічну гіркоту втрати і вічне щастя бути собою. Той, що пробачив. Прощений. Людина під небом.
Нескінченна дорога лежала біля його ніг, але не можна було зрозуміти — чи то він вирушає в путь, чи нарешті повернувся.