Українська література » Фентезі » Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Читаємо онлайн Брамник - Марина та Сергій Дяченко
вітальні. Я прислуговував за столом. Орвін їв багато й пожадливо, Ларт похмуро дряпав тарілку двозубою виделкою, Ест здебільшого пив, і я не міг позбутися нав’язливої думки, що, наливаючи йому вино, неодмінно накапаю на широкий гофрований комір.

Усі мовчали, і тільки механічний годинник, що зрадів поверненню господаря, раз у раз починав награвати мелодії та показувати в різьблених ворітцях облуплені фігурки людей, звірів і пташок.

Нарешті Ларт підняв руку, й годинник замовк, не скінчивши такту.

— Отже, — сказав Легіар, ні до кого конкретно не звертаючись. — Отже, що це було?

Знову зависла пауза.

— Кров Маррана на серветці, — сказав Орвін. — Ящірка весь цей час стежила за ним, кров давала їй знати, що він живий і здоровий.

— І щасливий… — пробурмотів Ларт крізь зуби.

— Не думаю, щоб він був такий уже щасливий, — жовчно зауважив Ест. — Для всіх було б краще, якби він стояв там, де ми його поставили.

Ларт кинув на нього тужливий погляд. Ест із демонстративною байдужістю знизав плечима.

— До сьогодні Марран був живий, — сказав Орвін. — чи означає те, що сталося з краплями його крові, чи означає…

— Його смерть? — закінчив Ларт, ніби розмірковуючи.

— Не сподівайтеся, — криво посміхнувся Ест. — У разі смерті краплі зробилися б чорними, як смола. Просто почорніли б… А судячи з того, що ви розповідаєте, там був цілий феєрверк…

— Цей феєрверк мені дещо нагадує, — зронив Ларт.

Мені теж, подумав я. Щось недавнє і неприємне. Так!

Від такого ось вогника згорів будинок однієї чванливої купчихи, згорів, як свічка. А все через те, що вдова мала потяг до чаклунських книг, і одна з них спалахнула сама собою, просто в руках мого хазяїна…

— Виходить, Марран живий? — звернувся Ларт у простір.

— Чи живий… — зітхнув Орвін. — Ящірка, тобто Кастелла, вважає його мерцем.

— До чого тут Кастелла? — роздратовано поцікавився Ест.

— Вона… — почав Орвін і затнувся. — Вона повинна б відчувати, що він живий, розумієш? А вона не відчуває.

— Справді живий, — відрізав Ест. — Справді живий, але нам його не дістати. Його нема на земній поверхні, а ви хочете, щоб якась баба це відчула?

Цього разу тиша тривала навіть довше, ніж звичайно.

— Заповіт Першого Віщуна, — сказав нарешті Ест. — Що там сказано про Брамника?

Орвін завагався:

— Ну, Аль, адже це можна всіляко трактувати… Прямим текстом нічого, але якщо читати між рядків… Очевидно, воротар стане чимось на кшталт засобу для Третьої Сили, якій він відчинить двері. Третя Сила знайде його, він же отримає можливість наказувати… Пан і раб — це, по суті, те саме.

Зовсім те саме, подумав я, прибираючи заляпані соусом тарілки.

— Гаразд, — протяг Ест із лиховісною благодушністю. — Виходить, наш хлопчик, який подавав надії, сповнений найпалкіших почуттів до своїх друзів і вчителів, незабаром з’явиться сюди на чолі якоїсь дивовижної сили?

Він усім корпусом повернувся до Легіара:

— Ларте, може, ти поясниш, як виправити наслідки твоєї… як би його сказати м’якше… доброти? Як би нам запхати його в яку-небудь річ, перш ніж він перетворить нас у помийні цебра?

— Він позбавився магічного дару, — повільно промовив Легіар.

— Про це говориться в проріканні, — пожвавішав Орвін. — «Він маг і не маг. Він зрадив і залишився відданим. Він позбавлений дару, він був могутній і став безпорадний»…

Орвін урвав свою промову, оскільки його цитата виявилася не зовсім доречною.

Легіар похилив голову.

— Так, — сказав він глухо. — У лиху годину я його звільнив.

Ест дивився на нього похмуро й без жодних жалощів:

— Думай, Ларте. Думай, як його зупинити. Твого годованця. Твого улюбленця.

— Твого теж, — слабко огризнувся Ларт.

— Ви не розумієте головного! — втрутився Орвін. — Не Марран головний і не його помста вам… Третя Сила виверне цілий світ навпаки… — він важко переводив подих.

Ест крізь зуби спитав:

— А навіщо, Орві? Навіщо це Третій Силі? Чого вона, власне, хоче?

Орвін провів пальцем по краєчку келиха. Келих писнув.

— Ніхто не знає… І не може припустити. Це ж не людська логіка, розумієш? Може, вона хоче покарати нас за щось… Чи, скажімо, завоювати… А може, вона колекціонує сонця, розважається?

Він посміхнувся — над силу й зовсім невесело. Ест теж раптом ощирився:

— А якщо ніхто не знає, то чого ж ми скиглимо завчасно? «Виверне світ навпаки», так, Орві? А що, коли це благодіяння для світу, якщо його вже вивернуто, якщо ця ваша Третя — не різник, а костоправ?

У Орвіна, як мені здалося, навіть губи затрусилися:

— Як ти можеш… Згадай прорікання, Аль, «земля присмокчеться до твоїх підошов і втягне в черево своє… Паростки спіймають у липке павутиння всіх, що мають крила»…

Він говорив дедалі тихіше, поки нарешті вмовк.

Ест холодно знизав плечима, взяв зі столу ніж і заходився зосереджено дряпати стільницю:

— Ти маг, і не мені тобі пояснювати. Вже що, здавалося б, страшніше: взяти та й розпороти людині живота. А якщо розпорює хірург? Зовні все виглядає, як бійня: потоки крові, біль, страх… Однак пацієнт, замість неминучої могили, вирушає, скажімо, на вечірку… Не відразу, звичайно. Через деякий час. Але на все потрібен час. І все має свою ціну.

Він устав з-за столу й замислено провів ножем по своїй щоці.

— І не треба так дивитися, Орвіне. Це, по суті, балаканина. Може, так, а може, й інакше. Але на світі іноді відбуваються страшенно цинічні речі, друже мій.

— «Але стократ гірше тим, хто має магічний дар…» — тихо й докірливо проказав Орвін.

Ест знову знизав плечима:

— Ну то й що… Але маги на те й маги, щоб не заплющувати очей тоді, коли так і хочеться замружитися.

Але тут Ларт, який весь час думав про щось своє, підвівся і стис кулаки. Обвів усіх важким поглядом, а далі півголосом зронив:

— Годі.

Тоді обоє глянули на мого хазяїна. Він тихо продовжив:

— «Тільки Брамник відчинить двері, тільки Воротар… Воротар відчинить, і ЦЕ ввійде, але не раніш!»

Він перевів дух:

— Ти сказав, Аль, його нема на земній поверхні? Де ж він? Там, біля Дверей. Біля Дверей, розумієте? Він пішов відчиняти. Але ми… Він не повинен встигнути. Я, Легіар, ладен віддати життя за це.

— Я теж, — нервово озвався Орвін.

Ест лише презирливо гмикнув.

* * *

Він ішов довгим берегом, по кісточки грузнучи в теплому шовковому піску.

Ні, не зараз. Зараз він ішов темним задушливим коридором… І стерті сходи вели його вниз, хоча він, здається, сходив нагору.

Волога трава… Не зараз. Кругляки колись дзвінкої бруківки… Лискуче листя, блакитні шматочки, зелені латочки… Жовтогаряче над смарагдовим. Бабка відбивається

Відгуки про книгу Брамник - Марина та Сергій Дяченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: