Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Руал насилу відірвав погляд від страшної голови.

А чого я хочу? Що значить — влада, по-твоєму?

ТИ ЗАПИТУЄШ? ТИ, ЩО БУВ ЛАВОЮ?

Гойднулася підлога під ногами.

Усі вулкани світу вивергали його. Він котився немислимими, колосальними просторами, щось спалював і щось щадив.

Усі хмари гриміли ним, як громом. Потоками дощу він топив або рятував.

Він був тайфуном у морі, він був самумом у пустелі, він був усіма буревіями на світі. Він виривав із землі вікові дерева і, граючись, трусив гори, які теж були ним.

Він був кожним суворим учителем у кожній сільській школі, учителем з пучком різок і довгою дерев’яною лінійкою.

Він був чумою, і його ім’я вселяло жах. Із тисячі жертв одну, на вибір, він залишав жити.

Усі трясовини на поверхні землі, смертоносні коловерті й вир, який затягує неслухняних і ледачих дітей.

Помисли смертних, зрозумілі для нього, мов дитячий віршик, викликали посмішку. Їхня боротьба з щоденним вмиранням заслуговувала хіба що на поблажливе зітхання.

Всевідання. Всемогутність. І раптом — багаття в чистім полі.

Біля багаття…

Спалахнуло обличчя, спійманим звірям забилося серце.

Поплутане темне волосся, оголені плечі, несміливо простягнені до нього руки…

Ящірка!

Небо, що зі мною?!

Всі вулкани світу вивергали їх, злитих у одному потоці лави.

У гуркоті блискавок вони одним дощем падали на землю.

Потураючи їхнім примхам, чергувалися припливи й відпливи.

Два вихори звивалися кільцями, зносили дахи й трусили гори, що…

Ніби м’ячиком, вони перекидалися сонцем — світанок, захід…

Ящірко, це я, Марран, ти чуєш?!

Тиха ріка. Дві форелі в місячному світлі.

Вогонь у грубці. Сплять, посопуючи, їхні діти. Переривчастий подих на його обличчі, волога тепла шкіра, підступають солодкі корчі. Він — ніжність до кінчиків волосся, вона — суцільна, всеобіймаюча ніжність…

КОРОЛЬ І КОРОЛЕВА НА ОДНОМУ ТРОНІ. ВЛАДАР І ВЛАДАРКА. ТИ ХОЧЕШ ЦЬОГО, МАРРАНЕ?

Але в неї дитина… Як же можна…

Пауза.

МАРРАНЕ, ТИ ПРИ СВОЄМУ РОЗУМІ? ТИ ТЯМИШ, ПРО ЩО ЙДЕТЬСЯ?

Не розумію. А ЩО ти хочеш зробити з цим світом? Він не подобається тобі. Мені теж не дуже подобається. То що ж, спалити його, витруїти? ЩО ти з ним вчиниш?

ТИ ВЧИНИШ. ЦЕ БУДЕ ТВІЙ ВЧИНОК, МАРРАНЕ.

Гаразд. Що я з ним вчиню?

А ЩО РОБИТЬ САДІВНИК ІЗ ДИКИМ, ЗАНЕДБАНИМ САДОМ? ТОБІ ЗНАДОБЛЯТЬСЯ І НІЖ, І СОКИРА. БЕЗЛІЧ ГІЛОК ДОВЕДЕТЬСЯ ВІДСІКТИ, АЛЕ САД ВІДРОДИТЬСЯ І САДІВНИК БУДЕ ЗАДОВОЛЕНИЙ.

Він вагався.

Що ж має рости в цьому… відродженому саду?

ВИРІШУЄ САДІВНИК. САДІВНИК МУДРИЙ І СПРАВЕДЛИВИЙ.

Вирішує садівник… Але хіба можна виправити непоправне?

НОВЕ ПІДІЙМАЄТЬСЯ НА ПОПЕЛИЩІ. З ХАОСУ НАРОДЯТЬСЯ ПОРЯДОК І ГАРМОНІЯ. ЗРОБИ ЦЕ, МАРРАНЕ.

На попелищі?

Як пересохли губи, як макітриться в голові.

Так. Я згоден. Кажи, що робити.

Безодня відгукнулася шерехом, схожим на віддалені оплески.

* * *

У скорботному мовчанні ми повернулися до забутого Лартового дому.

Дім чекав на господаря; здавалося, ми полишили його вчора, і тільки в передпокої, там, де я звичайно підстригав вовну на килимі, височіла буйна парость.

Ларт скоса глянув на місце, де раніше стояв потворний вішак, і зітхнув:

— Вино. Обід. Усе інше.

І, кивком запрошуючи за собою Орвіна, пішов нагору, до свого кабінету.

Я не знав, за що перше хапатися. Розсовуючи всі штори й відчиняючи вікна на своєму шляху, я кинувся в кухню.

Будинок оживав — зітхали каміни, здіймаючи заметіллю старий, давно охололий попіл; на різні голоси рипіли під ногами мостини — по-моєму, вони невміло намагалися відтворити улюблену мелодію Ларта. Самі собою спалахували недогарки свічок, хоча був ясний сонячний день. Люстри дивилися мені вслід кришталевими підвісками.

Величезна кухонна піч роззявляла заслонку, як пташеня роззявляє жовтий дзьоб — вимагала дров. Вони лежали поряд і ніби намагалися відтиснути одне одного — хто перший потрапить мені в руки. Поки я бігав у льох, верткі щипці встигли общипати, а грубка — обсмалити спеціально для цього загиблу курку.

Робота спорилася; я нагримав на таргана, що виставив вуса із широкої щілини в підлозі, й поспішив у вітальню — накривати.

Вийшло так, що першим на нього наткнувся саме я.

Він сидів у Лартовому кріслі на чільному місці за величезним столом і похмуро вивчав галерею фамільних портретів. Побачивши мене, він здивувався так, начебто перед ним устало з таці смажене порося з листочком хрону в зубах. Я присів.

— Кгм, — озвався він. — Цілком схоже на пана Легіара — змушувати чекати на себе.

— Вітаю тебе, Бальтазарре, — сказали за моєю спиною.

Ларт підійшов і кинув на стіл рукавички так, наче відбувалося щось зовсім звичне й буденне.

Бальтазарр Ест звівся — гойднувся величезний стіл. Його вузький рот скривився так, що кінчики губів ніби мали от-от зійтися на підборідді.

— Я вкрай розчарований, Легіаре, — сказав він голосом зголоднілої змії. — Безмеж-но розчарований! Хіба в нашій угоді йшлося про можливість звільнення Маррана? Хіба в іншій угоді ми не обумовлювали порядок дій на випадок загрози ззовні? Хіба протягом останніх трьох місяців ви не порушили всіх мислимих і немислимих домовленостей?

Мої ноги ніби приросли до підлоги. Охнув і завмер у дверях Орвін.

— Аль, — у вустах хазяїна це скорочене ім’я пролунало особливо зворушливо. — Я не спав багато ночей. Я за три доби подолав немислиму відстань. Я смертельно стомлений. Заради Неба, не починаймо ВСЕ СПОЧАТКУ! — наостанок його спокійний голос раптом зірвався на крик.

Блідий Орвін узяв мене за плече і виволік із кімнати. За нами зачинилися двері.

— Це їхня розмова, — сказав Орвін з удаваною байдужістю. — Давай-но, що він там говорив — вино, обід…

З вітальні долинали притишені голоси — маги сварилися. Ларт щось ніби каркав, Ест сичав, як залите водою багаття.

Орвін витяг із кишені мідну монетку, вона сама собою крутнулась у нього на долоні, підстрибнула й зависла в повітрі.

— Шкода Ящірки, — сказав він наче сам до себе.

Голоси раптом стихли. Монетка з дзенькотом упала на підлогу.

Двері розчинилися — на порозі став Ест. Я відсахнувся, думаючи про долю Легіара.

— Те-екс, — вимовив Ест якось невиразно, і тут, на щастя, за його спиною опинився Ларт. Глянув на мене, і уривчасто спитав:

— Обід?

— Уже, — відповів я не надто в лад.

— Подавай, — розпорядився хазяїн і повернувся у вітальню.

Ест стояв нерухомо, свердлив Орвіна поглядом, поки глухо озвався:

— Покажи.

Орвін закусив губу й витяг з-під сорочки коричневу від іржі пластинку з отвором.

Ест кинув на неї погляд і відвернувся. Довге, неприємне обличчя його ще більше витяглося і потемніло.

Обідали у