Брамник - Марина та Сергій Дяченко

На щоках Легіара ходором заходили жовна:

— Не час зводити рахунки. Не час згадувати образи. Третя Сила існує, і вона підійшла так близько, що її подих ворушить волосся на наших головах. Де Марран, Кастелло?

— Навіщо вам? — спитала вона з неприхованою ненавистю.

— Він… — почав був Орвін, та Ларт перебив:

— Він повинен допомогти. Він допоможе. Кастелло, ти мусиш знати, де він.

Вона примружилася, переводячи погляд із одного обличчя на інше:

— То ви ще не досить поглумилися, Легіаре?

Орвін мало не висмикнув ослін із землі одним рвучким нервовим рухом:

— Та ні ж бо, Ящірко! Ні! Не те! Мій медальйон іржавіє, і…

У неї, гордовитої, злої, раптом затремтіли губи. Вона не хотіла слухати:

— Ви… Ви скалічили його… За що? За дурну провину? За витівку, яку оголосили зрадництвом? І двоє на одного!

— Не лицемір!! — Ларт зірвався. — Він отримав те, на що заслуговував! А ти — ти мовчала весь цей час, тому що вважала покарання справедливим!

— Покарання?! Та ви розправилися з ним на догоду власній гордині… А скоріш за все, через заздрощі!

Я відсахнувся — гадав, отут їй і кінець. Та Ларт — залізний Ларт! — уже опанував себе:

— Годі. Де він?

А вона все не вгавала:

— Де? А куди ви його закинули? Куди ви його пожбурили, скаліченого й безпорадного? Куди ви заслали його вмирати?

— Умирати?! — з жахом перепитав Орвін. Вона глянула на нього мимохіть і знову звернула безстрашний погляд просто Лартові в очі, й погляд свідчив про виклик, про незрозумілу перевагу:

— А от він живий. Живий і щасливий! І він ще повернеться, Легіаре, начувайся!

— Звідки ти знаєш? — швидко спитав Ларт. — Ти стежила за ним?

— Кров… Його кров, так? — подався вперед Орвін, та Легіар роздратовано відмахнувся:

— Не мели дурниць… У неї забракло б сили так довго підтримувати зв’язок.

Жінка підвела голову особливим, переможним рухом. Посміхнулася, переводячи погляд з одного мага до іншого. Навіть мене вдостоїла миттєвою посмішкою, навіть подобрішала якось, розпростала плечі. Далі недбало ковзнула рукою за корсаж своєї простої сукні й витягла звідтіля щось на зразок згорнутої серветки. Сховала клаптик у долонях, знову глянула на завмерлого, як брила, Легіара й на те, як нервово ламає пальці Орвін.

Мовчанка затягувалася. Нарешті жінка поблажливо посміхнулась і розгорнула клаптик.

Це була таки серветка, тонка, біла, а в центрі її розповзалися на очах діри з чорними краями, які обвуглювались.

Посмішка застигла на обличчі жінки, застигла, щоб обернутися на страшну гримасу.

— О Небо… — прошепотів Орвін. Нерівні плями разом зійшли з його обличчя, і воно стало білим-білим, без крапельки крові.

Через подвір’я вже мчав довгими стрибками Март.

Ларт не зронив ані звуку.

Жінка жалісно схлипнула і впустила знівечену ганчірку. Ларт нагнувся, швидко підняв те, що залишилося від серветки — і теж кинув, бо шматина спалахнула неприродно червоним полум’ям, аби відразу й розсипатися на попіл.

— Марране, — глухо промовила жінка.

Підоспілий Март підтримав її, пригорнув, і ніхто, крім мене, не бачив, як болісно здригнулися його губи від звуку цього імені.

Орвін, заламуючи руки, дивився на Ларта. Ларт мовчав.

Март спробував повести жінку в дім, але та раптом відсторонилася, зробила невпевнений крок, опустилася на ослін:

— Ларте, — покликала вона пошепки, — Ларте…

Легіар швидко схилився над нею:

— Що?

Вона підвела до нього змарніле, залите слізьми обличчя:

— Заприсягнися… Заприсягнися, що ти не переслідував його після… Після…

Вона не доказала. Ларт зітхнув, узяв її за плечі, повернув до себе й мовив, дивлячись просто в сумні очі:

— Присягаюся. Світлим Небом присягаюся, я його не чіпав.

Вона опустила голову. Март підхопив її на руки, бо вже не пручалася, і поніс у дім. Орвін ступив був услід, та Легіар узяв його за плече й зупинив:

— Ходімо. Тут ми не допоможемо й нам не допоможуть.

У домі гірко заплакала дитина.

Частина п’ята

ДВОБІЙ

Оксамитова пітьма.

Він лежав на гладких дошках, які здавалися м’якими, ніби перина. Неба не було, але й стелі також не було.

Коли сокира торкнулася шиї довгим, холодним, як змія, лезом… Невже правду казала одноока баба, що гляділа його в ранньому дитинстві, невже після смерті справді настає нове життя? Гладкі дошки… Зажди-но, хіба не казала одноока нянька, що тіло залишається на землі, аби його поховали? А хіба здатна моя душа відчувати ці затишні дошки, це турботливе тепло, що йде зусібіч? А ось потягло протягом… О Небо, та де ж це я?

Лагідно потріскують поліна у вогнищі. ВІТАЮ ТЕБЕ, МАРРАНЕ.

Хто сказав — вітаю? Хіба можу я вітатися сам із собою?

Тихий сміх.

Я чув уже цей сміх, але тоді я чомусь боявся його, а тепер…

Руал поворухнувся — тіло слухалося, і ні болю, ані страху. Світло… Звідкіля світло? Ось, від вогнища, і ще збоку, нізвідки, два широкі промені, що лягають колами на дошки. Опукло проступають дрібні нерівності, квадратні голівки цвяхів…

Він поволі підвівся. Озирнувся, намагаючись звикнути до півмороку. Клітка, паяци, град гнилих овочів, колода — коли це було? Рік тому, хвилину тому?

Він обережно рушив уперед, розсовуючи прозорі тканини, що каскадами звисали згори. Шукав, виглядав, чомусь упевнений, що неодмінно знайде того, хто…

НЕ ШУКАЙ, МАРРАНЕ.

Він здригнувся і зупинився.

НЕ ШУКАЙ, МАРРАНЕ. Я ТУТ. Я В ТОБІ. Я ВЖЕ ПОЧАСТИ — ТИ.

Хто ти?

ТВОЯ СУТНІСЬ. ТИ ОБРАНИЙ.

Ким?

ДОЛЕЮ. СИЛОЮ. НЕ РОБИ ЗДИВОВАНИХ ОЧЕЙ — ТИ ЗНАВ ПРО ЦЕ РАНІШЕ. ПРО ЩО ТИ ДУМАВ, КОЛИ БУВ МЕБЛЯМИ В ДОМІ ТОГО, ХТО ТВОГО НІГТЯ НЕ ВАРТИЙ?

Вражений, Руал торкнувся долонями твердих мережив, які віялом спадали з темряви. Хтось говорив з ним зсередини — зовсім так само, як тоді, на дорозі, коли здавалося, що божеволієш…

О Небо, та я ж втратив розум! Тільки божевільна фантазія здатна створити, витягти з небуття це місце — голі дошки, збоку — стіни, каскади, віяла тканин, а там он — посеред рівного майданчика тріскотить полінами звичайне домашнє вогнище… Я марю. Я пропащий.

Тихий сміх.

ТИ ДОВГО БУВ ПРОПАЩИЙ. ТИ СУМУВАВ ЧЕРЕЗ ВТРАТУ МАГІЧНОГО ДАРУ, А ТОБІ ВГОТОВАНА БУЛА МОГУТНІСТЬ, У ПОРІВНЯННІ З ЯКОЮ СИЛА ЧАКЛУНА — КУМЕДНА Й БЕЗГЛУЗДА ІГРАШКА. А ТЕПЕР ТИ СУМНІВАЄШСЯ? ТИ НАСТІЛЬКИ ЗВИК ДО РОЛІ ЖЕРТВИ? ЗАЗИРНИ СОБІ В ДУШУ, МАРРАНЕ! ТИ ПОБАЧИШ ТАМ — МЕНЕ.

Ільмарранену стало страшно.

НІ, НЕ БІЙСЯ. БОЯТИМУТЬСЯ ТЕБЕ. ТЕБЕ, ОБРАНЦЯ. А ТИ ОБРАНЕЦЬ, І ТИ ЦЕ ЗНАВ.

Але ж я справді знав!

Знав, коли мене