Брамник - Марина та Сергій Дяченко
Я не відразу второпав, що то людина. Він лежав на волохатому килимі безформною купою, а я стояв у протилежному кутку й не зважувався поворухнутись. Оце так-так, адже вішак цей три роки стирчав у передпокої…
Чоловік поворухнувся, судомно смикнувсь і підвів на мене божевільні очі. Я позадкував; він підхопився і перевів погляд на свої руки. У правій була затиснута моя лазурова з золотом куртка. Нещасний замукав і з відразою спробував її відкинути, але пальці, очевидно, не слухалися. Тоді він лівою рукою розтис пальці правої і пожбурив мою куртку в кут, ніби щось жахливо бридке — аж дрібнички з кишень розскочилися по кімнаті. Далі втупився в мене поглядом без жодного натяку на думку, знову глянув на свої руки й почав раптом обмацувати себе з голови до ніг, схлипуючи дедалі голосніше, поки не зареготав (чи заплакав) і не сповз по стіні назад на килим.
Я й раніше знав, що маги займаються подібними речами, але ніколи не припускав, що Ларт, мій хазяїн, здатен на щось подібне.
А людина сміялася, тепер уже справді сміялася, і качалась по підлозі. Я вже подумав, що то якийсь божевільний, коли він раптом завмер і затис рукою собі рота. Потім прохрипів, не глянувши в мій бік:
— Дай води.
На кухні я згадав: вішак цей підніс господареві його вічний суперник Бальтазарр Ест на знак чергового примирення.
Коли я повернувся в передпокій, той чоловік уже більш-менш себе опанував. Обличчя, щоправда, залишалося безживно-сірим, але з очей зник панічний вираз; він прихилився спиною до стіни й масажував чоло та щоки, повертаючи їм людський колір.
Я простяг воду, він випив до дна, цокаючи зубами об скло. Поставив спорожнілу склянку, віддихався і глянув мені просто у вічі:
— Виходить, такий був його наказ?
Я не з’ясовував, чий це — «його», лише ствердно кивнув.
— Що далі?
Язик його кепсько слухався, але він просто-таки свердлив мене очима.
— Дамире…
Он як, він знав мене!
— Дамире, що він ще наказував?
Я болісно ковтнув і знизав плечима.
— Я так зрозумів, — хрипкувато провадив він, — що можу… забиратися звідси?
Я безтямно всміхався.
Він підвівся, притримуючись за стіну. Рушив до дверей. Обернувся:
— Гаразд. Гаразд. А тепер… Переказуй моє вітання йому. Просто привітай від Маррана.
Я стояв на порозі й дивився, як він іде, ледве переступаючи негнучкими ногами.
* * *
… Це було безглуздя — передавати йому вітання. Пусті й дурнуваті гордощі.
Дивний і недоладний чоловік простував шляхом. Колись його звали Руалом Ільмарраненом на прізвисько Марран.
Ноги на бажали коритися, бо за два роки їм не довелося зробити й кроку. Руки неприродно вигиналися, гарячково хапаючи повітря, ловили неіснуючі коміри плащів і курток. Похмуре весняне небо було надто світле для звиклих до півмороку очей.
Дорогою до селища крокував ожилий вішак пана Легіара.
Марран силкувався й не міг надовго втримати жодної, навіть дріб’язкової думки. Ось дорога, думав він, опустивши голову і вдивляючись у розкислу глину. Це вода. Це пісок. Це небо, — тут він похитнувся, незграбно намагаючись зберегти рівновагу, але не втримався і впав, як падає дерев’яний ціпок. Просто перед очима в нього опинився ріденький кущик першої весняної травички. Це трава, подумав він байдуже.
Звідкілясь із глибин отупілої пам’яті з’явилася соковито-зелена лука, над якою заклопотано перепурхували кольорові метелики, й бронзова ящірка на гарячому плескатому камені.
Марран із зусиллям перекинувся на спину, відштовхнувся від землі, яка притягала до себе, руками зігнув зсудомлену ногу — похитуючись, звівся на рівні.
Спогад допоміг йому, дав змогу трохи призупинити потік хаотичних думок, які безладним потоком плинули в мозку. Вчепився за один, найяскравіший образ: ящірка, ящірка…
Дівчинка-підліток, яка найбільше пишалася вмінням перекидатись на ящірку. І хлопчисько, що глузував із неї.
«А на саламандру вмієш? А на змію? А на дракона? Ну, подивися на мене! Адже це так просто!»
Хлопчиськові нічого не варто було стрибати коником, густи хрущем а вона вміла тоді перетворюватися на ящірку, та й годі. Хлопчисько насолоджувався своєю перевагою, ляскав строкатими сорочиними крильми просто над її головою — так що їй важко було стримувати злі сльози.
«Ну годі, Марране! Забирайся, можеш більше не приходити!»
Марран здригнувся.
Він стояв на пагорбі, під його ногами гойдалася розкисла дорога, а просто перед ним у долині лежало селище. Звивалися над дахами теплі димки…
Він не приймав рішення — йти було просто більше нікуди.
Неслухняні ноги знали дорогу, але йшли повільно, так повільно, що він дістався до селища пізно ввечері. Хвіртка виявилась незамкненою. Дім засинав — слабко світилося останнє безсонне вікно.
Марран став біля дверей, не зважуючись постукати. В затуманеній свідомості потроху розвиднялося — й по мірі цього йому дедалі сильніше хотілося піти геть.
Але тут несподівано прокинувся дім.
Щось стурбовано спитав жіночий голос, загупотіли кроки по сходах, засвітилися вікна… Жіночий голос повторив своє запитання нервово, майже злякано.
Двері розчинилися. На Маррана лягла смуга теплого світла, що пахло затишком. Він закліпав напівосліплими очима.
Та, що стояла в отворі дверей, похитнулася і ледве втримала ліхтар.
…На обідньому столі горіли дві свічки. Топилася грубка, щілини навколо чавунних дверцят світилися червоним.
Він сидів, опустивши голову на руки. У напівмаренні йому бачилася ящірка на гарячому камені.
— …чуєш мене?
Руал змусив себе підвести голову. Жінка стояла перед ним з келихом темної рідини в тремтячих руках:
— Випий…
Він почав пити знехотя, через силу, але кожен ковток повертав йому владу над думками й здатність виливати їх у слова.
— Два роки… Два роки, Ящірко…
Жінка закинула голову, закусила губу:
— Я раптом відчула твою присутність. Я зрозуміла, що ти прийшов…
— Пробач.
Вона здавлено засміялася:
— А я завжди відчувала, що ти йдеш… У мене голова починала боліти, і я думала — знову негідний Марран…
Він спробував посміхнутися:
— Так?
Вона розгойдувалася на ослоні, дивлячись на нього дивним, чи то глузливим, чи розгубленим поглядом:
— А пам’ятаєш, як ти мені хвоста відірвав?! І потім носив на шиї, на ланцюжку…
— А потім загубив…
— А я собі нового хвоста відростила…
— А пам’ятаєш, як ти мене дражнила? Марран — бридкий тарган…
— І ще Марран — хвалькуватий барабан…
— І облізлий кабан…
Вона зайшлася сміхом:
— Не було кабана, це ти щойно вигадав…
І продовжила відразу, без переходу:
— А ти живий, Марране… Ти все-таки живий…
Її сміх обірвався.
— Я винен перед тобою, Ящірко, — протяжно зітхнув
