Брамник - Марина та Сергій Дяченко
При слові «маг» усе заворушилося. Люди підводилися з місць, навіть лізли на лави, збуджено гомоніли, намагаючись розгледіти щось нове в таємничому відвідувачі.
— Ви не впізнаєте мене, пане Ільмарранен? — корчмар, здавалося, от-от заплаче. — Ви частували нас цілісіньку ніч… Студент під стіл звалився… А ви творили дива, чи ж пам’ятаєте? Як перелякалися нічні дозорці — хіба ви забули?
І збуджений, розпашілий, він звернувся до захоплених глядачів:
— Вельмишановні панове, це було немислимо, й забути таке неможливо! Брутальні стражники назвали нас бешкетниками, ви уявляєте? Вони навіть хотіли нас затримати, але пан Руал…
Корчмар несподівано скорчився, затрусився в раптовому нападі сміху:
— П-па…ан Руал… Одним махом перетворив їх на пляшки з вином… А сам перекинувся на штопор… Сміху було! Бідолахи перелякалися до смерті… Коли отримали знов свій людський вигляд, кинулися навтьоки, навіть піки покидали… А пан Руал перетворив піки на… на…
Корчмар остаточно зайшовся сміхом. Свідки цієї сцени, очевидно, чули його історію не вперше — пожвавлення наростало.
— Так, друзяко… — промурмотів дивний гість. — Не надто вдало… А справа, власне, в тім…
— О! — корчмар нарешті відсміявся й перейшов на оглушливий шепіт. — Ви подорожуєте інкогніто, розумію! Перепрошую, але ж тут усі наймиліші, гідні люди — всі свої! Це — Ліна, моя небога…
— От що, — похмуро мовив молодик і звівся з-за столу, взявся за торбинку. Зробив крок… І зустрівся поглядом із двома блискучими волошками. Зіниці в Ліни були неприродно широкі — давно, дуже давно на Руала Ільмарранена так не дивилися.
— Ви… Справжній? Найсправжнісінький чарівник? Невже?
Він перевів подих.
— Звісно… — й додав, як і раніше, дивлячись на дівчину: — Звичайно, я вас упізнав, друзяко Регаларе.
…Тисячі людей із різних селищ і міст могли похвалитися особистим знайомством із Руалом Ільмарраненом. Іноді гордовитий до чванливості, він, однак, міг у товаристві корчмарів, кравців, студентів гуляти до нестями — всі його однаково обожнювали.
Одного разу в місті Мурре він на спір перетворив білу мишу на оперну співачку, й та цілий вечір на втіху шановному товариству вищала зі сцени місцевого театру, щоб рівно опівночі прослизнути в нірку.
Того ж дня він сп’яна обдарував годинник на вежі міської ратуші здатністю говорити, чим спричинив безліч незручностей для городян, оскільки в годинника виявився оглушливий бас і до того ж сварлива вдача.
У селищі Мокрий Ліс пан Руал посварився зі старостою та зопалу перетворив його на мула; а коли одумався, вчинив зворотне перетворення, та тільки мул-староста вже загубився у загальній череді, й пан Руал махнув рукою та перетворив на старосту першу тварину, що трапилася під руку. Ніхто з селян не помітив підміни.
Витівка, про яку згадав корчмар, була тільки ланкою в довгому ланцюзі славних справ. Однак не диво, що щиросердний Регалар запам’ятав цей випадок на все життя.
…Руала оточили, засипали запитаннями, намагалися непомітно доторкнутися. Хтось засумнівався й почав сперечатися, хтось натякнув на те, що непогано б, мовляв, на власні очі побачити якесь диво. Корчмар нагримав на маловірів: та ж він сам, Регалар, ті дива бачив! Він би не ризикнув, як дехто, дратувати пана Руала — зле буде! Юрба миттєво відринула, а корчмар потяг Ільмарранена у власну кімнату, де вшановування тривало. У двері раз у раз простромлялися чиїсь цікаві носи. Широкий дубовий стіл ломився від страв і глечиків.
Далеко за північ, коли гості давно розійшлися, а Ліна задрімала на скрині в кутку, корчмар, стискаючи Руалову руку і з натугою повертаючи в роті неслухняного язика, палко переконував:
— Залишайтеся, пане Руале. Смію запевнити, наймиліший пане… Маємо велику потребу у вашій присутності… Раптом посуха… Чи потоп абощо… Занедужає хто чи вдариться… Залишайтеся! Будинок вам усім миром… Віддячимо, не скривдимо… Запевняю вас…
Руал тупо дивився в підлогу і, також із зусиллям вимовляючи слова, відповідав щоразу те саме:
— Надзви… надзви-чайно важливі справи змушують мене вирушати в дорогу негайно.
З кутка сонними, закоханими очима дивилася посоловіла Ліна.
Цієї ночі, вперше за багато ночей, Руал Ільмарранен засинав на пуховій перині. Він був зовсім п’яний — не стільки від терпкого вина, що лилося рікою за щедрою вечерею, скільки від загального захопленого поклоніння. Він пережив тяжке лихоліття й знудьгувався за увагою до власної персони. Тому Марран засинав із щасливою посмішкою на потрісканих губах.
Солодко кружляло в голові; чисті простирадла пахли свіжоскошеною травою, а за вікном блідло небо, гасли зірки. Марран глибоко, вмиротворено зітхнув, заплющив стомлені очі й повернувся на бік, ліг щокою на зігнутий лікоть.
… Онімілі руки, дерев’яні коліна, спертий дух мокрих плащів і курток, ледача муха, яка лізе по щоці… По місці, де має бути щока… Відчиняються вхідні двері, вогким холодом тягне по зсудомлених ногах, і кожух, ненависний кожух свинцевою вагою налягає на пальці, пригинає до землі…
Руал скочив, хапаючи ротом повітря, весь змоклий, тремтячий, розчавлений жахливим спогадом.
За вікном уставало сонце.
* * *
…Вечоріло. Ларт сидів за клавесином.
У нього був стародавній, витончений інструмент роботи великого майстра, тендітний витвір мистецтва з чудовим звучанням. І він не вмів на ньому грати.
Звичайно, Легіар міг змусити клавесин грати самостійно, і тоді в бібліотеці лунали чудові концерти.
Але коли в хазяїна був романтичний настрій, він запалював свічки, ставив на пюпітр перші ноти, що траплялися під руку, сідав до інструмента й замислено вдаряв то по одній, то по іншій клавіші, уважно вслухаючись у різкі, немузичні звуки, що виникали при цьому.
Ті звуки виразно чулися в сусідній із бібліотекою вітальні, де я перетирав оксамитовою ганчіркою золотий столовий сервіз на сто чотири персони.
Вітальня, велике приміщення зі склепінчастою стелею, втопала у півмороку. Посеред неї стояв стіл, дальній кінець якого губився в пітьмі. З портретів на стінах презирливо мружилися Легіарові предки; всі як один вони були схожі на Ларта в момент великого картярського програшу. Вузькі вікна були наглухо завішені червоними оксамитовими портьєрами — важкими, громіздкими, з золотими китицями. Китиці жили власним відособленим життям — натягалися, здригались, дивно ворушилися, ніби водорості на дні. Одного разу я на власні очі бачив, як одна така китиця спіймала й з’їла муху.
Жалібно скрикував катований Лартом інструмент. Я замислено водив ганчіркою по тьмяному дзеркалу великої пласкої тарелі. Виглянцюваний перед тим посуд було вже розставлено в шафі, й він тихенько вовтузився там, зручніше влаштовуючись.
Ларт натис відразу на кілька клавіш — я побачив, як болісно зморщилося моє відображення на матовій поверхні тарелі. Щоб розважити себе, я показав йому язика. Потім
