Брамник - Марина та Сергій Дяченко

За парканом почувся приглушений радісний сміх.

«Ну ж бо», — подумав Руал.

Він подумки порахував до п’яти, як і раніше лежачи з заплющеними очима, потім повільно, щоб не налякати глядачів, підвів голову й начебто спросоння огледівся. За парканом зачаїли подих.

— Хто мене кликав? — голосно й суворо запитав пан чарівник. Жук скотився з його грудей і впав у траву. Оченята в щілинках часто закліпали.

Руал завмер, наче прислухаючись. Потім зненацька видав обурений крик, став навколішки, схилився над місцем, куди впав жук.

— Відгукніться! — бурмотів він стривожено. — Відгукніться, пане Жук!

Обережно, двома пальцями, він виловив нарешті нещасну комаху й посадив собі на долоню. Жук, як і раніше, не бажав виказувати ознак життя.

«Оживай, друже», — весело подумав Руал. Він підніс жука до самого вуха:

— Що? Говоріть голосніше!

— Ухх! — забувши про обережність, голосно сказали за парканом. — Чарівник… Ух, чарівник!

Руал тим часом насупився:

— Як? Та це ж обурливо! Кажете, схопили вас і посадовили в задушливу кишеню?!

З вулиці долинув переляканий тупіт — видно, жук міг розповісти багато чого негарного.

Ледве стримуючи сміх, Руал зазирнув у шпару зі свого боку паркана. З півдюжини дітлахів скупчилися на протилежному боці вулиці, ховаючись один за одного, ладні тої ж миті знову накивати п’ятами.

— Ходімо! — громовим голосом звернувся Ільмарранен до затиснутого в кулаці жука. — Я доставлю вас куди забажаєте. Ведіть же!

І Руал широкими кроками рушив до хвіртки.

Він крокував головною вулицею селища, на витягнутій долоні тримаючи перед собою жука. Всі дівчиська, дівиці й навіть поважні господині кинулися поливати квіти в садочках чи розвішувати в дворах чисту білизну, ті ж, які не встигли вибігти або нічого не придумали, просто припали до вікон, мало не видавлюючи шибки.

Дітлахи дріботіли за ним слідом на чималій відстані. Їх стало майже вдвічі більше.

На околиці, де вздовж дороги лежало старе повалене дерево, процесія зупинилася. Жук, випущений на порохнявий стовбур, відразу сховався в якійсь шпарині. Руал провів його напутнім словом. Маленькі свідки цієї сцени були до того вражені, що втратили обережність і підійшли зовсім близько. Руал озирнувся — глядачі з нажаханими вигуками кинулися врозтіч… Однак уже за півгодини всі разом сиділи на поваленому стовбурі та любенько теревенили.

— І ви з усіма-всіма звірами можете говорити? — у захваті запитував веснянкуватий хлопчисько на ім’я Ферті, що, очевидно, означало Верховода.

Руал поважно кивнув.

— А за морем ви бували? — поцікавився інший хлопчисько, з подряпиною на щоці.

— А як ти гадаєш? — серйозно відгукнувся Ільмарранен. — Невже я схожий на чарівника, що й за морем не побував?

— Не схожі… — знітився той.

— А правда, — вступив у розмову худорлявий хлопчина на ім’я Фінді, — правда, що там живуть люди з собачими головами?

— Правда, — підтвердив Руал. — Але дуже далеко.

— А дракони? Ви літали коли-небудь на драконах?

— На драконах не можна літати, — проголосив Руал. — Дракони — страшні кровожерні істоти. І дуже підступні. Їхній погляд перетворює на камінь, а з пащі вириваються стовпи вогню, що спалюють усе дощенту!

Слухачі боязко озирнулися, бажаючи переконатися, що дракона поблизу немає.

— Виходить, їх подолати не можна? — пошепки спитав боязкий Фінді.

Руал посміхнувся широко й переможно.

— Існують люди, які присвятили все життя боротьбі з драконами! Одного разу я… — Ільмарранен раптом відчув незрозумілий приплив натхнення.

Дітлахи скрикували, заплющували від жаху очі; у найстрашнішому місці Фінді навіть затис вуха долонями. Коли Руал таки вбив чудовисько й розповідь скінчилася, всі разом якийсь час приходили до тями, знесилені страшною пригодою.

— А… велетні? — запитав, віддихавшись, невгамовний Ферті.

— Траплялося мені зустрічатись і з велетнями, — охоче відгукнувся Руал.

— Не треба! — нажаханий Фінді не втримався.

Руал розсміявся, поклав йому руку на плече:

— Вони також чогось бояться! На випадок зустрічі з велетнем слід мати при собі трішки тютюну — велетні не зносять тютюнового запаху.

— От так-так…

— Якщо хто й небезпечний, — провадив Руал, уже значно серйознішим тоном, — то це свій же брат чарівник… Багато магів жорстокі та заздрісні. Вони бояться суперників і всім жертвують, аби лишень звести їх зі світу… Жили якось двоє могутніх чаклунів, жили поруч і ворогували між собою. Сталося так, що в тих краях з’явився третій чарівник, — молодий, веселий, — який переважав магічною силою кожного з них. Думали-думали чаклуни, як позбутись юного суперника — навіть про ворожнечу свою на певний час забули. І задумали вони хитрість — напали на нього раптово й перетворили на кам’яного лева…

Руал перевів подих. Йому згадався ніж, увіткнутий посеред широкого столу: «Укладається спір між Ільмарраненом і Хантом… у тім, що вищезгаданий Ільмарранен позбавить млин Ханта від домагань як пана Легіара, так і пана Еста… Причому вищезгаданий Ільмарранен залишає за собою право діяти як магічною майстерністю, так і хитрістю… Розбийте руки!»

— А далі? — пошепки запитав хлопчисько з подряпаною щокою.

— Далі… — протяг Руал. — Далі молодий маг звільнився від чарів і страшно помстився цим чаклунам… Вони марно благали пощади, та він усе одно помстився.

Слухачі принишкли, як мишенята. Ільмарранен люто потер перенісся, намагаючись позбутися непотрібного, неприємного спогаду — Бальтазарр Ест звужує в щілинки холодні очі, що висмоктують волю: «На два боки дивишся, Марране? У два гнізда хробачків носиш? Зіштовхнув двох старих дурнів, як бійцівських півнів на ярмарку, і в долоні плескаєш?»

Руал струснув головою. Дітлахи нетерпляче йорзали на стовбурі поваленого дерева, не розуміючи, чому пан чарівник раптом замовк.

Намагаючись опанувати себе, Ільмарранен підвів голову. Шуліка знову висів у зеніті.

— А в кого в селищі руді чубаті кури? — заклопотано спитав раптом Руал.

Хлопчиська спантеличено перезирнулися.

— У нас, — протяг хлопчик з подряпаною щокою. — І в дядька Крокуса…

— Скажи матері — нехай простежить… Шуліка руду курку давно запримітив, от-от занесе…

— Ви читаєте думки шуліки?! — вразився син пекаря на ім’я Пач.

— Звісно, — доброзичливо підтвердив Руал. — Тільки треба, щоб було тихо…

— Тихо всі! — заволав Ферті.

І в тиші, яка раптом залягла, до них долинув ревний плач. Його накрили потоки лайки, що вивергалися іншим голосом. Хряпнули двері, щось важке впало й покотилося в глибині крайнього двору. Хлопчаки підхопилися.

— Це Ніл, — злякано повідомив Фінді. — Його знову хазяїн товче!..

…Ільмарранен ногою розчинив ворота. Швець здивовано озирнувся.

— Облиш дитину! — це був навіть не наказ, а повеління.

Рука з ременем невпевнено опустилася. Визирнула розкошлана темна голова з червоними від сліз очима.

Чарівник, що став у воротах, був страшний.

— Я перетворю тебе на пацюка, шевцю.

— А… ня… — проплямкав нажаханий здоровило.

— Я напевно зроблю це, якщо ти ще