Брамник - Марина та Сергій Дяченко
Ремінь випав із тремтячої руки. Але в отворі відчинених воріт уже нікого не було.
— А я б його перетворив! — бадьорився Ферті.
Інші збуджено галасували.
— На пацюка! — гаряче підтримав Пач. — Адже ви не знаєте, пане чарівнику: він Ніла щодня лупить ні за що!
— Тепер перестане, — пообіцяв Руал.
— Ще б пак… — зітхнув хтось. І додав замріяно: — От би шкільного вчителя так…
Усі ойкнули — такою чудовою видалася ця думка.
— Ви не залишитеся в нас до осені? — обережно поцікавився Фінді.
— Я йду далі, — з жалем сказав Руал. — Післязавтра. Або через два дні.
У юрбі хлопчаків Ільмарранен був схожий на самотню щоглу серед бурхливого моря.
— А якщо я вам щось дам? — це нахабно торгувався Ферті.
Руал посміхнувся:
— Що, наприклад?
— Свисток, — Ферті порпався в кишенях, — і ось іще, підкова.
Очевидно, подарунок для хлопчиська дорівнював половині царства.
— Ну… — Руал, роздумуючи, підвів брови.
— А коли я теж подарую щось? — несміливо втрутився Пач.
— І я…
— І я…
Вони без жалю витягали з кишень цвяхи, пищики й кольорові скельця. Знову побачили світло найпотаємніші скарби — жаб’яча лапка, гладенький камінчик із діркою, іржавий ланцюжок від годинника й навіть живісінька ящірка.
Руал раптово спохмурнів:
— А такого не можна. Цього робити ніколи не слід. Дай сюди!
Він обережно прийняв ящірку в розкриті долоні. Кілька секунд вони дивилися одне на одного — очі в очі. Потім Ільмарранен нахилився і випустив бранку в придорожню траву. Хлопчаки дивилися на нього з німим обожнюванням.
— Ящірок не можна чіпати, — сказав Руал глухо. — Ніколи. Не здумайте.
Усі з готовністю закивали головами.
— За подарунки дякую, — провадив Руал, повертаючи назад у селище, — але я нічого, на жаль, не візьму. Мені все одно доведеться піти, — тут він підморгнув Фінді, у якого сльози набігли на очі.
Той відвернувся, засопів, застромив руку в кишеню й витяг із її глибини якусь, поза сумнівом, величезну цінність.
— Це кришталева кулька… — прошепотів він, зазираючи у вічі Руалові. — Візьміть, пане чарівнику… Ні за що, просто так… Візьміть!
Ферті розтис кулак — сонце заграло в товщі великої, справді гарної скляної кулі.
— Дурний, віддає… — голосно сказали в Руала за спиною.
Руал хотів відсторонити руку з кулькою, але зустрівся з хлопчиком очима й не відсторонив.
— Візьміть… — повторив Фінді.
— Дякую, — зітхнув Марран.
Завиднілася таверна. На порозі, прикриваючи долонею очі, стояла Ліна.
— Дякую… — повторив Руал, мимохіть опускаючи кульку в кишеню, і, посміхаючись, покрокував до дівчини.
Та Ліна вже не дивилася на нього. Вона побачила щось у кінці вулички, й раптом її обличчя дивно змінилося.
— Вставайте… Люди… Лихо!
Скрізь почали відчинятися вікна та двері.
— Напасть! Розбійники!
Хтось голосно зойкнув. До таверни, задихаючись, підбігав молодий наймит із віддаленої ферми. Його перелякане, залите потім обличчя вкривала кіптява.
— Грабіжники… Ферму підпалили… Будуть тут… — він давився словами.
— Світле Небо… — прошепотіла нажахана Ліна.
— Води, — видихнув посланець.
Йому дали напитися. Вулиця перед таверною швидко заповнювалася збентеженими, розгубленими людьми. Матері перелякано кликали дітей. Фінді, Ферті, Пач та інші зникли в юрбі. Хтось заплакав. На ґанок вискочив Регалар із ополоником у руці. З ополоника скапував червоний соус.
— Ховатися треба… У льох… — бурмотів блідими губами крамар, Регаларів сусіда.
— Спалять неодмінно… — тонко голосила худенька бабуся, його дружина.
— Сокири взяти — і на них! — це заворушився раптом старий Угл. На нього цитькнули відразу кілька голосів:
— Стули пельку…
— Помовчав би, вояче…
— Сокири взяти… — не здавався відставний солдат. — У мене самостріл у хлівці!
— Самостріл у нього… Не смій! Через тебе всіх нас уб’ють! — зі слізьми в голосі вигукнув староста — ситий дурнуватий чоловік, який уже давно й безнадійно втратив авторитет серед односельців.
— Втікаймо до лісу, мерщій! — метнувся довготелесий підмайстер.
— Ні, відкупімося…
— Відкупишся від них, аякже… Дивіться, дим!
Усі позадирали голови. Чорні клуби викликали в юрби ще більший жах. Люди металися, ніби втратили розум; Ліна, котра, як і досі, нерухомо стояла на ґанку, мов закам’яніла, мовила раптом:
— Хутір горить… Звірі.
— Молитися треба, — хапав усіх за руки швець, височенний здоровило. — Разом помолімося…
— Тихше! — закричав раптом Регалар. — Замовкніть усі! І вгамуйте дурних бабів. З нами чарівник, він захистить нас!
Усі подивилися на Руала.
Руал стояв під ґанком, прихилившись до стіни. Одна-єдина думка заслонила від нього світ: пішов би вранці — був би врятований.
На мить стало дуже тихо. Потім зашелестіли голоси:
— Чарівник…
— Великий маг…
— …врятувати нас…
— Чарівник…
І по юрбі, ще мить тому охопленій розпачем, раптом пролинуло єдине полегшене зітхання. Надія опанувала людей так само раптово, як жах перед цим.
Руал обвів поглядом звернені до нього обличчя. У його очах застиг вираз нестерпного болю.
— Ви заступитеся за нас, пане Руале? — тремтячим голосом запитала бліда Ліна.
Ільмарранен ворухнув пошерхлими губами.
— Я, — сказав він чужим голосом. — Я.
І на очах у всього селища обличчя його раптово й страшно змінилося, наче обвуглилось. Люди відсахнулися.
— Звичайно, — безбарвним голосом проказав Ільмарранен.
І рушив крізь юрбу. Погляд його не відривався від чорних клубів диму, що зависли над полем.
…Розбійники не поспішали. Вони розтяглися ланцюгом по шляху — десятків зо два міцно збитих, вгодованих шибайголов. Хутір вони спалили задля розваги — основна робота була ще попереду.
Селище наче вимерло — це їх не здивувало. Дивувало те, що тим самим шляхом назустріч їм крокувала людина.
Вони могли б проскакати повз подорожнього. Вони могли б проскакати й по ньому. Могли зарубати на ходу, не сходячи з сідла.
Тихо шелестіла пшениця, яка тільки заколосилася. Чорний дим клубами плямував сонячний день. Подорожній ішов собі. Він також не поспішав.
Отаман, що їхав попереду, глянув на нього з-під долоні. Він не звик ставити собі запитання, однак, невідомо чому занепокоївся: чимось вражав дивний беззбройний пішохід, який спокійно простував назустріч загонові. Розбійник притримав коня.
— Що б воно значило, га? — спитав підручний.
Отаман — плюгавий з вигляду, але наділений вдачею злої оси молодик — гмикнув. Відстань між вершниками та пішим одинаком стрімко скорочувалась.
Копита коней здіймали білі хмарки пилу. Чоловік на шляху не змінював ритму кроків, наче його штовхала невідома потужна сила. Він наблизився настільки, що чітко можна було розгледіти його обличчя.
Отаман злісно примружився й потяг шаблю з піхов. Той, що йшов, дивився йому просто в вічі.
Розбійника ще більше опанувало невиразне занепокоєння. Лякали застигле обличчя і важкий погляд, яким свердлив їх подорожній.
— Та що воно таке, га? — знову спитав уже наполоханий підручний.
Вершники зупинилися, збились у купу. Людина йшла, поки до кавалькади не залишилося
