Брамник - Марина та Сергій Дяченко

І люди, що зібралися на подвір’ї, від подиву й ляку присіли всі як один, коли з герцогських покоїв раптом долинув пронизливий крик:

— Ба-ра-ха-ра-а! Мнлиа-у-у!

Заойкали жінки, зашепотіли чоловіки. Не посвячені в ретельно збережену герцогом таємницю, вони робили зараз найфантастичніші припущення. А герцог то могутньо ревів, то верещав, зриваючи голос:

— Ха-за-вздра-а! Хо-зо-вздро-о!

У короткий проміжок між його завиваннями таки зумів пробитися кухарчук, який волав з вершечка вежі:

— Край! Сонце сіло!

Крики обірвалися.

— Пийте! — вигукнув Руал і спритно кинув у чашу з напоєм цвях із підкови здохлої кобили. — Пийте залпом і йдіть до неї!

Від першого ковтка очі герцога вилізли з орбіт, тому він не побачив мстивої посмішки знахаря.

У чаші залишився тільки цвях. Герцог кашляв, зігнутий у три погибелі. Коли він підвів очі, обличчя Руала знову було уважне й співчутливе:

— Ідіть… Але пам’ятайте — з кожним кроком слід висмикувати по волосині незайманки з цього пучка… Не можна помилитися, не можна пропустити кроку, або висмикнути відразу дві волосинки… Ідіть же, ваша світлосте!

Герцог, хилитаючись, рушив до сходів. Руал чув, як ляпали його підошви та як зосереджено він бурмотів — відраховував волосинки.

Руал почекав, поки кроки віддалилися, і прожогом кинувся до вікна. Юрба зустріла його появу збудженим гулом, але Марран дивився не вниз, на подвір’я, а на рожеве призахідне небо. До нього він і звернувся з красномовною промовою:

— О, Небо! Поверни його шляхетній світлості здатність любити пані герцогиню і будь-яку жінку, котрої він забажає! Поверни йому цю можливість, якої він давно вже позбавлений! Зроби це, о Небо! Ти знаєш, як важко здоровому чоловікові бути схожим на євнуха!

Юрба змовкла при перших словах, ошелешено вислухала всю промову і нарешті вибухнула враженими вигуками. Руал до половини вистромився з вікна й простяг руку, вказуючи на балкон герцогині:

— А тепер до пана герцога повернеться його сила! Це здійсниться!

Захоплені вигуки були йому відповіддю. Люди, скупчені під вікнами, лізли один одному на плечі, задирали голови й тицяли пальцями в бік високого балкону.

Руал перевів подих і тихенько відійшов від вікна.

Вдень він намагався запам’ятати розташування сходів і коридорів і все одно мало не заблукав, поспішаючи до виходу.

Десь у глибині замку чалапав герцог, позначаючи свій шлях волосинками дванадцяти незайманок.

Коні, залишені в стайні без догляду, переступали з ноги на ногу. Марран поспіхом вивів сяк-так осідланого вороного жеребця.

Міст було піднято. Руал узявся за держак іржавого ворота — він повертався неймовірно важко, ривками.

Міст повільно опускався; ось між його темним краєм і стіною почало швидко розгортатися небо, а щілина щохвилі розширювалася. Руал, надсаджуючись, крутив далі.

Міст нарешті ліг упоперек рову, відкриваючи дорогу до порятунку.

Герцог, імовірно, вже взяв дружину в свої обійми.

Руал скочив у сідло.

Втікаючи щодуху, він не міг почути прокльонів герцога, який так осоромився, здавленого реготу його челяді та знущань герцогині. Він не бачив, як споряджали погоню, які страшні віддавалися накази — він мчав стрімголов крізь темний ліс і стискав рукою сховану в кишені золоту ящірку, винагороду за працю.

* * *

Каратів став першим порівняно великим містом на нашому шляху. Його вузькі вулички були дбайливо вимощені кругляком, майстерні та крамнички прикрашені мистецькими вивісками, а жителі славилися нечуваною чванливістю — найостанніший місцевий бурлака поглядав на прибулих зарозуміло, мов принц.

Ми зупинилися, як годиться, у найкращому готелі. Він виявився доволі пристойним кам’яним будинком, а відведені нам багатокімнатні апартаменти були справді гарні. Власник готелю, якого вразила моя магічна велич, сам показав кімнати й навіть допоміг слугам внести поклажу, при цьому намагаючись не втрачати накрохмаленої гідності.

Мені урочисто запропонували вписати своє ім’я в готельну книгу, що я й зробив, тобто надряпав упоперек розграфленої сторінки: «Великий маг Дамир, що подорожує з власної потреби, в супроводі слуги».

Коли за господарем зачинилися стулки дверей, Ларт, який був у доброму гуморі, одним махом зім’яв мою розкішну постіль під шовковим укриттям.

— Нарешті… — пробурмотів він, простягаючи ноги в запилених ботфортах.

Справді, надто багато було в нас за плечима кепських трактирів і брудних заїжджих дворів.

Я підійшов до вікна — просто навпроти готелю розташувалася ратуша, величезний годинник на вежі показував пів на п’яту, а внизу лежала залита післяполудневим сонцем головна площа міста Каратов. Погукували торговці, статечно простували поважні городяни й тинялися вуличні хлопчаки; просто під вікнами цокала черевичками гарненька квіткарка. Вона відчула мій погляд, підвела голову й чарівно зашарілася. Я з солодким хвилюванням згадав про свій чорний зі сріблом костюм чарівника й усміхнувся до неї поблажливо. Дівчина заточилася, прошкутильгала кілька кроків, озирнулась і стрельнула в мене очицями через плече.

О так, це містечко обіцяло величезні можливості.

— Не гаятимемо часу, — сказав Ларт у мене за спиною. — За півгодини ти отримаєш запрошення.

Серце моє закалатало; я швидко озирнувся, але, навчений досвідом, нічого не спитав.

Ларт заклав ногу на ногу:

— Тебе запросять до мера на вечірку, влаштовану на честь одного іменитого подорожанина, що відвідав місто… Ти здогадуєшся, якого?

Я роззявив рота. Мабуть, це було вже занадто.

— Там буде вся місцева знать, — провадив Ларт, — а також цехові майстри, начальник варти й так далі, всі з дружинами й доньками. Попереджаю: тебе схочуть оженити. Погоджуватися чи ні — твоя справа.

Я розгублено, дурнувато всміхнувся.

— Далі, — Ларт потягся і сів. — Там будуть найбільш значні купці-товстосуми. Тебе, можливо, схочуть підкупити.

Я не витримав і невпевнено спитав:

— Навіщо?

Ларт роздратовано струснув головою:

— Помовч… Завжди знайдеться, навіщо… Я все це розповідаю не для того, щоб вислуховувати дурні запитання… Отже, магів там не буде, крім, природно, тебе. Ти, звичайно, великий і могутній, про це вже я подбаю. Твоя ж справа — по секрету повідомити всім і кожному, що ти володієш таємницею. Нечуваною таємницею… Базікай, вихваляйся, привертай увагу. Ти зараз — принада.

— Принада? — перепитав я, здригаючись.

Ларт із досадою поморщився:

— У переносному значенні… Мені потрібні чутки, слід викликати зацікавлення твоєю персоною… Присягаюся канаркою, дехто давно мав би виявити до тебе інтерес!

І він заходився крокувати по кімнаті, з лиховісним виглядом потираючи руки:

— Щось повинно статися… Вона себе виявить… Давно вже час, або Орвін остаточно схибився!

— Господарю, — спитав я обережно, — ми й досі шукаємо Третю Силу?

Він призупинився. Сказав після паузи:

— Ми шукаємо того, хто вкаже на того, хто знає, що це таке.

Останні його слова потонули в ревінні годинника на вежі, який пробив п’яту. І ледве