Брамник - Марина та Сергій Дяченко
— Пане чарівнику… Вам послання…
— Це запрошення, — пробурмотів Ларт.
…Це справді було запрошення — рожевий аркуш паперу, візерунчастий, пахучий і, по-моєму, навіть напомаджений. У правому верхньому куті його красувався герб міста Каратов, цілком складений із грізних і величних символів: списів, пік і ощерених левів. Посередині, у вибагливій рамці, містився красномовний текст із найнижчим проханням до пана чарівника відвідати вечірку пана мера в ратуші, о восьмій.
Ми з’явилися о пів на дев’яту.
Я в ошатному оксамитовому вбранні простував попереду, вже самим своїм виглядом претендуючи на особливу пошану. Трохи віддаля за мною плив Ларт у простому темному одязі. Варта біля входу в ратушу заскреготіла залізними панцирами, вклоняючись нам.
Наступні півгодини я приймав свідчення відданості. Дами присідали в реверансах, томливо посміхалися, зачіпали мене твердими кринолінами. Рівно, яскраво палахкотіли свічки в канделябрах, сновигали діловиті лакеї. Я блукав у лісі з мережив і пір’я, сповненому щебету, потискав чиїсь руки, деякі з них цілував — не впевнений, що саме ті, котрі потрібно було цілувати. Мер, невисокий лисуватий чоловічок, кивав і посміхався, посміхався і кивав. Ларта щось давненько не було видно.
Біля відчинених дверей сусідньої зали мені вдалося розгледіти довгий, пишно накритий стіл. Серце моє радісно затріпотіло в передчутті бенкету.
Але запрошення до столу досі не було, а замість цього ошатно вбрана юрба тихенько просоталася до іншого приміщення, яке виявилось залою для засідань. Очевидно, тут збиралася рада міських старшин. Мер зайняв звичне йому крісло на узвишші, інші влаштувалися на довгих дерев’яних лавах.
Мене урочисто всадовили на почесне місце біля мера, коли я раптом згадав про Лартове завдання і з жахом зміркував, що поки й не намагався його виконати, більш того — з часу, коли переступив поріг ратуші, не вимовив жодної пристойної фрази. Я закрутив головою, вишукуючи, з ким би поділитися знанням жахливої таємниці, але саме цієї миті мер підвівся і закалатав у дзвоник:
— Шановні співгромадяни… Окраса нашої громади зібралася тут, аби привітати дорогого гостя, чий візит…
Окраса громади раптом зойкнула в один голос. Крісло піді мною хитнулося, і я раптом виявив, що воно вільно висить у повітрі — досить високо.
«Ларте!» — подумав я, вкриваючись потом і щосили стискаючи пальці на підлікіттях.
Коли еліта місцевої громади трохи прийшла до тями, я почув аплодисменти. Мер ляпав у долоні найголосніше:
— Так, добродії! Нечасто нас відвідують маги, подібні до пана Дамира, хоча, правду кажучи, наше місто не з останніх, атож, далебі не з останніх! Минулого місяця міська скарбниця поповнилася податком із цеху кушнірів, а цех бондарів повернув борг позаминулого місяця… З цих грошей половину витрачено на те, щоб полагодити західну стіну, а половину другої половини витратимо на феєрверк на честь Дня Величезної Радості, ті ж гроші, які залишаться…
Я гарячково шукав очима Ларта, але його не було. У залі перешіптувалися, тихенько вовтузились, однак ніхто відверто не виявляв нетерпіння. Моє крісло погойдувалося над підлогою, нікого не дивуючи, а мова мера лилася, ніби сонна рівнинна ріка, якій ще далеко до моря.
У залі ставало задушливо; дами дедалі рішучіше працювали віялами. Мій парадний оксамитовий костюм обліпив мене, як суцільний шматок пластиря.
— Співгромадяни, сподіваюся, поцінували вже мою скромність і чесність… — дзюрчав голос мера.
Я згадав, що обід давно минув, а вечеря ще не починалася, і в мене нестерпно засмоктало під ложечкою. Потім затерпла спина, а пальці на підлокіттях зсудомило. Далі пересохли губи, й це було найгірше, тому що склянка з водою стояла на столику перед мером і я не міг до неї дотягтися. Я повертав сухий язик у роті й тужливо думав, що наказ Ларта тепер виконати неможливо, оскільки чесний і скромний мер ніколи не стулить пельки.
І тут я побачив хазяїна.
Ларт стояв у бічному проході, майже схований оксамитовою портьєрою, та жваво розмовляв із буфетницею. Про те, що це саме буфетниця, я здогадався по величезній таці з прохолодними напоями, яку вона тримала перед собою. Ось Легіар узяв з таці тонконогий келих, пригубив золотаво-бурштинову, іскристу рідину… У мене на очах виступили злі сльози.
Ларт озирнувся, ніби його погукали, й по-дружньому кивнув мерові. Той закашлявся, ніби захлинувся; мова його обірвалася. Заінтригований зал спостерігав, як красномовний батько міста марно силкується заговорити знову, але вичавлює з себе тільки жалюгідне шипіння.
Мер нарешті здався: кинув на співгромадян докірливий погляд і махнув рукою, наче відгонячи муху. Цей жест виявився сигналом.
Еліта, перекидаючи лави, кинулася до виходу й далі — туди, де давно чекав накритий стіл. Моє крісло з гуркотом упало на підлогу. Кульгаючи, розтираючи затерплі ноги, я рушив услід за рештою.
До моєї появи за столом не залишилося вільних місць. Дзенькали виделки та працювали щелепи, перемелюючи вишукані страви. Я підійшов до мера, який сидів на чільному місці, й мовив, намагаючись прибрати таємничого вигляду:
— О, як важко носити в собі жахливі таємниці…
Мер скосив на мене око, не відриваючись від тарілки, й привітно розтяг лискучі масні губи, однак не перестав при цьому жувати:
— … ше ання, ане внику!
Я ще трохи потупцював поруч, але мер, очевидно, вважав ту подобу останньої фрази достатньою і цілком переконливою, а тому з вдоволеним воркотінням продовжив трапезу, більше не вдостоюючи мене своєї уваги. Я ще потупцював і рушив у обхід довгого столу за годинниковою стрілкою.
Бенкет досяг апогею. Я раз у раз намагався почати розмову із тими, що їли, але це було так само марно, як пропонувати глухареві під час його шлюбної пісні ознайомитися з правилами правопису. Лакеї, що носилися з тацями, час від часу налітали на мене, мало не збиваючи з ніг. Я ухилявся, щоб не потрапити їм під ноги, якоїсь миті заточився, змахнув руками, намагаючись зберегти рівновагу, й дивом порятувався, бо несподівано втонув у ніжно-рожевому, пишному криноліні.
Я підвів очі — над криноліном був тоненький, затягнутий у корсет стан, вище — круглі оголені плечі, а ще вище — чарівне рожеве личко якоїсь здивованої білявки. Тож падіння виявилося удачею цілого вечора.
По моїх вибаченнях ми деякий час любенько базікали. Я встиг поскаржитися на тяжку долю чарівників, пов’язану з постійним збереженням таємниць, і кілька разів прикластися до білих, пахучих, унизаних перснями ручок, перш ніж дама обурено скрикнула й миттю про мене забула, тому що її сусідка, товстунка в зеленому оксамиті, виловила з тарілки моєї співрозмовниці чудовий шматок смаженого м’яса. Спроби поновити бесіду успіху більше не мали — красуня
