Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

— Що я повинна робити?

— Всього лише спускайтеся по сходах, як ніби зібралися трохи випити або послухати музику. Потім ідіть до дверей. Тільки не привертайте увагу, не біжіть. Зрештою, ми просто зібралися відвідати друга чи родича… Не потрібно дивувати людей чимось незвичайним. Люди не запам'ятовують звичайного. Вони запам'ятовують тільки те, що дивно виглядає. Засоромившись, вона знову кивнула:

— Боюся, що в мене погано вийде. Мені дуже сильно хочеться втекти. Все своє життя я бігала, ховалася, але жодного разу не було, як зараз, коли вони опинилися так близько. Я майже відчуваю їхнє дихання у себе за спиною.

Себастян посміхнувся своєю теплою посмішкою, яка так йшла йому.

— Ви не навчені навичкам поведінки на ворожій території. Але я і не чекав, що ви будете це знати. Я вам ось що скажу… Мені ще не доводилося зустрічати жінку, яка б так добре трималася в такій ситуації. Ви все робите правильно, повірте мені.

Дженнсен відчула себе трохи краще, зрозумівши, що не веде себе як повна дурепа. Але це Себастян зумів надати їй впевненості, зняти напругу; за його підтримки вона ставала здатною виконати те, про що навіть не здогадувалася. Він не позбавляв її можливості приймати рішення і всіляко потім підтримував їх. Рідко який чоловік міг би так ставитися до жінки!..

Спускаючись в останній раз по сходах, вона побіжно глянула в бік дверей, що вели на вулицю, і раптом відчула себе потопаючою, спраглою останнього ковтка повітря. Незважаючи на звичку вважати людей небезпечними, вона знала тепер, що це не так. І їй було не по собі від думки, що вона погано про них думала. Там, де раніше їй уявлялися злодії та вбивці, тепер були фермери, ремісники, робітники, які зібралися за дружнім столом, щоб відпочити після роботи.

Однак цієї ночі бродили десь поруч і вбивці. Після того, що зробили з Латеєю, в цьому не було сумнівів. Дженнсен і в голову не приходило, що хтось може бути настільки жорстоким. І тепер вона знала, що якщо її спіймають, то зроблять з нею те ж саме, перш ніж дозволять померти.

При згадці про жахливу картину, яку їй довелося сьогодні побачити, з Дженнсен стався напад нудоти. Вона стримала сльози, але їй негайно треба було на свіже повітря, в порожнечу ночі.

Пробираючись крізь натовп, вони наткнулися на величезного чоловіка. Поглянувши на його гарне обличчя, Дженнсен згадала: це була людина, яку вона бачила сьогодні на дорозі, що вела до будиночка Латеї.

— Добрий вечір! — Він вітально підняв капелюх і посміхнувся.

— Добрий вечір! — Відповіла Дженнсен і змусила себе посміхнутися у відповідь.

Схоже, це вийшло у неї правдоподібно, звичайно. Хоча їй самій зовсім так не здавалося…

Тим не менше він вже не боявся її, як було минулого разу. Його рухи стали більш впевненими. І Дженнсен з надією подумала, що на нього так подіяла її посмішка.

— Дивлячись на вас, я вирішив, що вам варто випити. — Дженнсен насупилася, не відразу зрозумівши, про що це він, і чоловік перевів погляд на Себастяна:

— У вас же носи червоні від холоду. Давайте я куплю вам елю, сьогодні така студена ніч!

Випередивши Себастяна, готового було погодитися, вона відмовилася:

— Спасибі, не треба. Нам треба йти… Нас чекають деякі справи. Але ми вам дуже вдячні за запрошення. — Вона змусила себе знову посміхнутися. — Спасибі!

Чоловік пильно дивився на неї, і вона занервувала. Самим дивним було те, що і вона з рішучістю дивилася в його блакитні очі, сама не усвідомлюючи причини такої поведінки. Врешті-решт вона відвела погляд, кивком побажала громилі добраніч і продовжила свій шлях до дверей.

— Він не здався вам знайомим? — Прошепотіла вона Себастяну.

— Здався. Ми бачили його на вулиці, коли йшли до будинку Латеї.

Дженнсен озирнулася, вдивляючись в натовп:

— Так воно і є.

Вона була вже біля самих дверей, коли чоловік, відчувши її погляд, обернувся. Їх очі зустрілися, і він посміхнувся. І всі люди в таверні наче зникли. На обличчі громили грала посмішка ввічливості, але Дженнсен кинуло в холод, і все навколо задзвеніло, як бувало завжди, коли вона чула в голові той, мертвий голос. У почутті, яке викликав погляд чоловіка, було щось лякаюче знайоме. Неначе вона бачила його в глибокому сні, який повністю забула, а зараз моментально згадала. І ця його поява в реальному житті змусила її здригнутися…

З полегшенням вона вийшла в ніч. Вони поспішили по засніженій вулиці, і Дженнсен довелося закрити капюшоном плаща обличчя, захищаючись від різкого вітру. Її стегна обпалювало холодом. Добре, що стайня була недалеко, але Дженнсен знала, що там буде лише коротка передишка. Їх чекала довга холодна ніч, але вибору не було. Занадто близько були люди Річарда Рала…

Себастян пішов розбудити господаря, а Дженнсен протиснулася в стайню. Ліхтар, звисаючи зі стелі, давав достатньо світла, і вона попрямувала до стійла, де цю ніч проводила Бетті. Тут не було вітру, від тіл коней йшло тепло, навколо панував солодкий запах сіна і тирси, і було затишно, як на небесах.

При вигляді Дженнсен коза жалібно забекала, неначе боялася, що її тут залишать одну. Дженнсен опустилася на одне коліно і обняла Бетті, від чого та радісно завиляла смішним хвостиком. Дженнсен ласкаво погладжувала її шовкові вушка, а Бетті стояла, прикривши очі. Кінь з сусіднього стійла поклав голову на перегородку, немов хотів краще розгледіти свою сусідку.

Дженнсен погладжувала жорстку шерсть на крутому боці Бетті.

— Хороша дівчинка, — примовляла вона. — Я теж рада тебе бачити, Бетті.

Дженнсен було десять, коли народилася Бетті. Коза була єдиним другом її дитинства і за час, проведений разом, терпляче вислухала сотні історій про всі страхи дівчинки. А коли у кози стали пробиватися ріжки, Дженнсен, в свою чергу, приходила до своєї вірної подруги почухати їх. Бетті практично нічого не боялася, за винятком одного — розставання.

Дженнсен рилася в своєму