Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

— Глянь туди! — ткнув я пальцем у бік тьмяного вогника, що мерехтів на межі галявини й Лісу.

— Щось це не дуже схоже на будинок, швидше якась барлога. Я не впевнений, що вишуканий Майстер Авгус живе тут.

Ми зупинилися біля аркоподібних масивних дерев’яних дверей і завагалися ще дужче. Збоку на елегантно закрученому гачку висів мідний світильник, але самі двері вели скоріше у підземний льох, ніж у будинок.

Зуфар нерішуче взявся за масивне кільце і тричі грюкнув. Ми завмерли в очікуванні, та ніхто не відчинив. Товариш постукав ще раз, потім гримнув кулаком.

— Хочете зламати двері? — почули за спинами привітний голос.

Майстер Авгус у незмінно білому одязі дружелюбно усміхався.

— Якщо до мене, тоді ласкаво прошу, — не чекаючи відповіді, учитель рукою запросив увійти.

Авгус без зусиль відчинив масивні двері, його грайливі кроки вже вистукували сходинками у «будинок-підвал». Ми перезирнулись і якось нерішуче поплентались за вчителем. Зачинити за собою двері так і не вдалось. Ті виявились занадто важкими.

Опинившись у єдиній круглій земляній кімнаті, ми ледве не ойкнули від здивування. Самотній стілець, скромний лежак і дерев’яний стіл — ось і все, чим «красувалось» житло Авгуса. Зі стін де-не-де стирчало покручене коріння, що пробивалося крізь землю з Обрядового Лісу. А неприємний запах підземелля перебивав не менш дивний аромат, що розпливався в повітрі з запалених лампадок. Та найдивнішим у цьому всьому був Авгус. У білосніжному одязі, із витонченими, навіть жіночими рисами обличчя та манерами, які могли б належати принцу.

Не відриваючи погляд, ми втупились у Майстра і, здається, вже забули, чого прийшли. Але Авгус повернув до реальності.

— Ви ж не просто так прийшли?

Схаменувшись, ми хаотично випалили все, що мали розповісти. І під враженням навіть більше, ніж хотіли, проговорившись про Спока.

Красиве обличчя Авгуса різко змінилося, усмішка зникла з тонких вуст, а в яскравих синіх очах з’явилось щось невідоме, щось таке, чого раніше не бачили. Ми навіть не думали, що Майстер так засмутиться через Делею. Але це був добрий знак, отже він допоможе.

— Йдіть до себе, а я про все подбаю.

— Але ми підемо з вами!

— Ні, це неможливо! Хоча… — Майстер завагався. — Добре. Чекайте біля вольєрів з драхами. Тільки поспішайте, я за хвилину буду.

Нас не довелося просити двічі. Блискавкою кинулися до назначеного місця. І справді, майже одночасно з нами в стайні з’явився Авгус. Вперше ми побачили учителя в чорному…

— Це тут?

Ми кивнули.

Майстер не переставав дивувати. Він опустився навколішки, але так, що ступні і долоні торкалися землі, і дуже вправно взявся обмацувати вогкий ґрунт. Наче натренований гобс, учитель упіймав слід, і в такому ж дивному положенні подріботів, переставляючи руки і ноги. Ми вже не дивувались, а просто мовчки йшли за Майстром.

Швидко минули стайні, тренувальний майданчик, Кривий Вал, Верхнє Озеро. Біля закинутої Східної Вежі Авгус різко зупинився, наче проріс усім тілом у холодну червону шанталійську землю.

— Вони тут, — прошепотів учитель, струшуючи бруд із білих доглянутих долонь.

— Тоді вперед! — випалив Зуфар, готовий тут же ринути у бій. Авгус зиркнув на нас синіми очима, які, здається, світились у темряві:

— Якщо справді хочете допомогти — не заважайте, не плутайтесь під ногами.

— Ми і не в таких перипетіях бували! — ображено апелював Зуфар, впевнено поклавши руку на ефес бойової шаблюки.

Я присоромлено потягнувся до пояса, де б мала висіти і моя зброя, але тільки намацав голий ремінь. Шабля давно вже пилюжилась під ліжком у комірчині Жовтого будинку.

— Гаразд, — на диво легко погодився Авгус. — Вежа має два входи — Північний і Південний. Я зайду з півночі, ви прямуйте з протилежного боку. Рухатимемось назустріч. Всередині є псевдокриниця. Це насправді прохід у підземелля. Впевнений, викрадачі ховаються там.

По спині пробігли тривожні дрижаки.

— Це вам допоможе, — і учитель простягнув мені білий бутон. Опинившись у долоні, білосніжні пелюстки розтріснулись і оголили жовтогарячу палаючу свічу.

Майстер махнув рукою. І за мить морок ночі проковтнув його. Срібна таця місяця без попередження заплигнула в обійми каламутних темних хмарин. Ніч поглинула і нас.

Вежа і справді була закинута. Густі чагарники цупко вкрили порепані підніжжя стін. Підступні обвали, наче немигаючі темні очиська, перегороджували дорогу. Уламки напівзруйнованого даху і оглядового майданчика догнивали на сирій землі. Я ледве не скрутив в’язи, майже провалившись у якусь ямищу. Добре, що Зуфар вчасно схопив за комір.

Коли нарешті добралися до Південного Входу, Зуфар спочатку німо закляк, а я роззявив рота. Масивні двері Вежі, ніби насміхалися, стояли наглухо забиті балками навхрест.

— Ми стільки згаяли часу, щоб поцілувати «замок»… — розчаровано пробубонів друг, все ще не відводячи погляду від дверей.

— Авгус знав… Тепер зрозуміло, чому так легко погодився на допомогу.

— Доки ми знову доберемося до Північного Входу…

— Не буде ніякого Північного Входу, Зуфаре.

— Ти що, збираєшся голими руками віддерти це дерев’яччя?

— Ні. Пам’ятаєш яму, в