Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

— Чомусь і це не дивує, — нарешті усміхнувся Зуфар.

— І якого рудого ти погодився?

— Вона не залишила вибору.

— Вічно тобою маніпулюють жінки, — розійшовся товариш. — То ця дивна Мія, тепер Делея…

— Зуфаре!

— Добре, добре! У нас є три дні, щоб відмовити її від цієї дурнуватої ідеї.

— А якщо Делея права… — завагався я.

— Що?

— А що б ти зробив на її місці?

— Це зовсім інша справа. Ми — чоловіки і зможемо постояти за себе. А Делея… Нехай їде з нами до Захрейну.

— Ага, хочу побачити, як ти це їй скажеш.

— Айхо-о-о! Зуфаре-е-е!

До нас щодуху нісся Ортах, розмахуючи рукою, в якій тримав якийсь папірець.

— Його лиш бракувало, — здивувався Зуфар.

Ледве не збивши нас з ніг, Ортах, відхекуючись, затараторив:

— Як… хе, добре… ех-хе, що я вас… хе… побачив. Мені прийшов… ех-хе… лист.

На бідолаху боляче було дивитись. Скуйовджене жорстке волосся стирчало в різні боки, як подерта щітка. І без того багряна шкіра юнака налилась іще більшими барвами, здавалося, якщо торкнутися, то попечешся. Розгублений і схвильований юнак у всіх викликав почуття жалю, йому завжди хотілося допомогти. Навіть нахаби з Трійці поблажливо не чіпали однокласника. А після випадку у Свічковому Саду й зовсім полишили будь-які наміри збиткуватися над постраждалим.

— Що трапилось?

— Мені, мені… прийшов лист… — ледве не хлипав Ортах.

— Щось негаразд вдома? — співчутливо запитав Зуфар.

— Ні, хвала небесам, усе добре.

— Та що ж сталось? На тобі лиця немає.

— Лист прийшов із запізненням.

— Ортаху, не думаю, що через це так варто засмучуватись, — втрачав терпець Зуфар.

— Та ви не розумієте! — істерично запищав юнак. — Лист прийшов із запізненням! Його відправили ще до початку війни!

— І що?

— А те, що в ньому повідомлялось про приїзд моєї сестри. До мене, в Шанталію.

— Ну…

— Та як ви не розумієте? — Ортах був у відчаї. — Вона сьогодні-завтра має прибути в Шанталію. А через цю війну будь-які відвідувачі з Сакарії заборонені. Бідна моя сестричка, — лементував хлопець, — зважитись на таку далеку подорож, щоб, ледве ступивши на берег, повернутись назад!

— Ортаху, справді кепська ситуація, але чим ми можемо допомогти? — здивувався Зуфар.

— Як? Але ж Айхо внук Майстра О, а той товариш Майстра Каро! А Каро Куратор Університету. Він напевне дозволить мені хоч на трішки побачити сестру. Якби ви тільки попросили про це. Будь ласка! Як подумаю про бідолашну… — і Ортах заридав.

— Ну годі, годі, — зніяковіли ми. — Я не обіцяю, але спробую поговорити з дідусем.

— О, Айхо, я завжди знав, що ти хороший хлопець. І не вірив Заро, — та, спохопившись, Ортах замовк. — То я піду? Айхо поквапся, будь ласка, якщо сестра прибуде сьогодні…

— Не хвилюйся, ми спробуємо допомогти.

Обличчя Ортаха проясніло. В очах заіскрились вогники. Якби він міг кинутись до нас з обіймами, то, здається, зробив би це, але, як завжди, не наважився і зніяковіло поплентався геть.

— Ти такий добрий, Айхо, — збиткував Зуфар. — Просто якийсь хлопчик-помагай. Ти, щоб про нас поговорити, не зміг розшукати Радо чи Каро. Як же зараз це зробиш? А, стривай, це певне вже буде після того, як посадиш Делею на корабель до Сакарії.

Пропустивши повз вуха в’їдливі нападки товариша, мене осінило.

— Зуфаре, ти геній! — радісно вигукнув я.

— Ти зараз точно зі мною розмовляєш?

— Тільки послухай, як усе чудово складається! Сім’я Ортаха — дуже багата сім’я в Сакарії. Його сестра точно прибуде кораблем, який винаймуть саме для цієї місії. Тож нам зостається лише домовитися з Ортахом, щоб за нашу послугу його сестра взяла на борт ще одну пасажирку — Делею, і наша бунтарка спокійно добереться додому. Думаю, вони погодяться, бо знають Делею ще з Сакарії.

Зуфар мовчав та нарешті промовив:

— Ти знаєш, а це не найгірша ідея. Залишається допомогти Делеї якось вибратися з Університету.

— Ходімо, потішимо її!

— Зачекай, спочатку потрібно «потішити» Ортаха.

— Тоді поговори з Ортахом, а я розшукаю діда Радо.

— Домовились. Зустрічаємось біля озера. Разом захоплю з собою і Делею.

До Дзеркальної Зали мене, звичайно, не пустили, навіть наблизитись не дали. Але дивом вдалося перехопити Каро, коли той разом із колегами прямував на чергову раду із Зали до Обсерваторії. Наспіх переговоривши, я навіть не очікував такого швидкого результату.

— Зранку зайдеш, я дам письмовий дозвіл, — поспішив відповісти Майстер і вже наздоганяв процесію учителів.

Не встигнувши і подякувати, блискавкою кинувся до озера. Але Зуфара не застав. Ще трохи прочекавши, вирішив сам йти на пошуки друга чи хоча б Ортаха. Але на пагорбі з’явилась знайома постать.

— Айхо! — махав руками Зуфар. — Підіймайся!