Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

— Зуфаре, що трапилось? Ортах не погодився? — і коли уявив, що це однокласник так віддухопелив Зуфара, не втримавшись, усміхнувся.

— Слухай, все це не має значення. Здається, Делея в біді… — Зуфар розгублено простягнув маленького камінця на шкіряній нитці — амулета, якого подруга ніколи не знімала.

— Звідки він у тебе?!

— Айхо, щось відбувається! Спочатку я благополучно розшукав Ортаха. Коли він дізнався, що хочу, то розгубився, але все ж погодився. Далі поспішно попрощався і зник. Я ж кинувся шукати Делею. В Класах її не застав. Ніхто дівчину не бачив ще зранку. Я — йолоп, багато часу потратив на розпитування, забувши про стайні Спока. А де ж іще могла бути білявка, коли заняття відмінили? Оббігши усі закапелки стаєнь, не знайшов дівчину. Вже закралося недобре передчуття. Тривожне кудкудакання улюбленців Делеї — білих драх — насторожило ще більше. Я придивився: солома під вольєром прим’ята, характерний слід лисої доріжки, наче когось волочили по землі. Там я і знайшов Делеїн амулет. Перше, що спало на думку, — це чергова жахлива витівка трійці. Розлючений, я кинувся назад у Класи і без розмов зацідив Заро у набундючену пику. Ну, далі вийшла невеличка перепалка, але це дурниці. Айхо, найжахливіше, я зрозумів, що ці троє геть не причетні до зникнення Делеї. Тоді мені вперше стало по-справжньому страшно.

Я з тривогою слухав Зуфара, але чим більше друг розповідав, тим менше залишалося сумнівів:

— Це Спок! Знаємо, що він один із запроданців. Зрадники упевнені, що шантажуючи дівчину історією з батьками, змусять «білявку зробити усе, що накажуть». Але тепер, коли Делея вже не боїться і відмовила, вони… — і мене заціпило.

Зуфар дивився широко розплющеними, повними жаху очима.

Більше не сказавши ні слова, обоє кинулись до стаєнь. Серце ледве не вискакувало із грудей, захекані і схвильовані ми, як вихори, увірвались до вольєрів з драхами і отетеріли: солом’яна доріжка, про яку говорив Зуфар, акуратно підметена. Не залишилось і сліду від місця злочину.

— Айхо, тепер нам зможе допомогти лише Майстер О чи Каро.

В Обсерваторію нікого не пускали. Тим більше учнів. Але ми не могли гаяти часу.

— Термінове повідомлення для Майстра Каро! — ніби на параді виголосив Зуфар.

— Хлопці, усі питання вирішуйте з Куратором Класу, — незворушно відповів вояка.

— У нас справді невідкладна справа! — наполягав товариш. — Йдеться про злочин! І безпеку Університету!

— Ага, знаю я ці витівки. Що, закортіло додому? Чи не хочете, щоб силоміць туди відправили? Сьогодні через одного приходять з подібними «невідкладними справами», — хмикнув впертий страж.

— Мова йде про шпигунів ворожої країни! — насмішка сповзла з суворого обличчя військового. — Якщо негайно не покличете Майстра Каро чи Майстра О, може трапитись непоправне! І в цьому будете винні лише ви! — зараз Зуфар нічим не нагадував спудея-новачка, який просить аудієнції у викладача. Це говорив справжній принц, не сумніваючись у праві віддавати накази. — Вимагаю негайної зустрічі!

Схоже, коротка промова таки справила враження. Хоча нікому з вартових підкорятися хлопчиськові не хотілося, але і стати причиною ворожого реваншу теж.

— Гаразд, — буркнув вояка, — чекайте тут. Але, не приведи небеса, ви все вигадали! Власними руками відкручу ваші порожні голови!

— Що трапилось? — з Обсерваторії вибіг стривожений дід. Перебиваючи один одного, ми докладно розповіли усе.

Радо спохмурнів:

— Я говорив, що потрібно арештувати Спока, але пізно гризти лікті. Хлопці, чимдуж біжіть до будиночка Майстра Авгуса, усе йому розкажіть.

— Майстрові Авгусу? Колишньому спудею Університету Тіней?

— Так, я довіряю йому як собі, довіряйте і ви!

— А ти, діду, невже не допоможеш?

— Не можу, Айхо, — і світло-сірі очі Радо сумно заглянули в мої. — Добре, що випала нагода попрощатись.

— По-про-ща-тись?!.

— Знаю, синку, до цього ніколи не можна бути готовим. Але ми все одно мали розлучитись, ти ж їдеш із Зуфаром. А у мене своя місія. Сьогодні залишаю Шанталію, — дідусь рукою зупинив. — І не питай, не можу нічого сказати. Відпускаю вас, хлопці, у широкий світ не з легким серцем. Але ж ви у мене не ликом шиті, — намагався пожартувати Радо. — Вірю, що обов’язково зустрінемось. Вам не звикати до пригод… Все, поспішайте! Тепер приймаєте рішення ви і за них відповідаєте. Бережіть себе, — світлі очі заблищали ще дужче.

Дід ніяково моргнув. Теплі поспішні обійми ненадовго огорнули мене. І Радо не озираючись пішов.

— Діду! — крикнув я, не готовий до такої швидкої, несподіваної розлуки.

Короткий прохолодний день добігав кінця. Велетенські білосніжні бутони, наче потріскались, розгорнули м’ясисті пелюстки і оголили палаючі жовті свічки. Зуфар не втримався, провів рукою по медовому полум’ю. Вогонь справді не обпікав, навпаки, холодив шкіру.

— Ти бачиш тут хоч один будиночок? — озираючись довкола, спитав Зуфар.

Сад закінчувався. Невелика, освітлена срібним місячним сяйвом галявина відділяла його від Обрядового Лісу, який так величали через обряди, які в ньому проводили древні. Але це було так давно, що від справжнього Обрядового Лісу залишилась сама назва. Зараз це був звичайний старий ліс, дрімучий, темний, з непролазними хащами. Серед спудеїв він