Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

й справді могла напасти. Я підняв квітку вище, щоб перед тим, як зійтися в «сутичці», краще роздивитись супротивника. Жовтувате світло поповзло по блискучій дузі, лизнуло малюнок рун, і раптом затрималось на одному з візерунків. Точніше це я завмер зі свічкою в руці, розгледівши майже над головою знайомий рунічний символ.

— Айхо, дивись, — викрикнув Зуфар, зачепившись поглядом за освітлений знак.

— Бачу, Зуфаре, такий же витатуйований у мене на руці, але що це нам дає?

— Не знаю, але це підбадьорює. Хоч щось знайоме, крім власного відображення, побачив у цих капосних дзеркальних підземеллях. Ану, присвіти… Дивись! — тицьнув товариш пальцем вгору на стіну трохи вище подвійного людського зросту.

Я задер голову, роздивляючись чіткий геометричний візерунок на круглому гладкому камені, що виступав зі стіни.

— Ми не бачили цього на попередньому порталі, — замислено протягнув я.

— Або просто не звернули уваги. Були зайняті іншим: ти шукав мене, а я свої очі, — настрій у Зуфара явно покращився. — А цей дивний камінь не просто так виступає зі стіни на такій висоті та ще й з лівого боку…

Здивовані брови поповзли вгору.

— Усі найдревніші були шульгами, навіть їх письмена виведені справа наліво. Дракони значно вищі за людей…

Зуфар ще не встиг договорити, як я нарешті зрозумів, до чого веде. Це ризиковано, але не більше, ніж, не знаючи дороги, бродити лабіринтом.

— Ти чи я? — лише запитав.

— Давай я. І якщо трапиться щось зовсім нехороше, знай, Айхо: я радий, що доля звела з тобою.

— Сподіваюсь, ти скажеш ще більш приємне, коли нарешті натиснеш камінь, — намагався жартувати я, хоча від хвилювання серце вискакувало з грудей.

Я вперся для стійкості в стіну, склав замком руки, щоб Зуфар зміг вдало відштовхнутися і видертись на плечі.

— Краще нехай щось станеться, будь-що… я готовий. Тільки піддайся, камінчику.

Я закрив очі, ніби це врятує від біди. Пройшла мить, друга…

— Ну що? — нетерпляче спитав.

— Я вже давно натиснув, брате, — почув розчарований голос, — але нічого не відбувається. Навіть стеля не завалилась.

— Краще б завалилася, — спересердя буркнув я.

— Ой! — зойкнув Зуфар, і, не втримавши рівноваги, звалився на кам’яну підлогу.

— Що? Що трапилось?

— Сам подивись…

Я обернувся до стіни і не повірив очам. Дзеркально гладка поверхня ще мить тому темна і нежива, тепер світилася яскраво-зеленими переплетеними палаючими лініями, вузлами, рисками, зиґзаґами. Спочатку це здавалось хаотичним кресленням божевільного, але чим більше вдивлялись, тим більше хвилювання забивало подих. Там, де Зуфар натиснув дивний камінь, з’явилися дві пульсуючі крапки. Коли товариш піднявся і підійшов ближче до стіни, щоб роздивитись, одна з крапок просунулася вперед. Я теж підійшов до Зуфара, і друга крапка на темній поверхні наблизилась до своєї подружки.

— Не може бути… — одночасно промовили ми.

Це ж справжнісінька карта!!! Якісь невідомі древні сили змушували ожити чорний камінь і розкрити секрети. Вузлуваті круги позначали портали, риски і зигзаги — коридори, крапки — істот. Але карта висотою у два людських зрости була просто гігантською. Тут і за тиждень не розберешся.

— Нам має пощастити, — повторював Зуфар, і, як загнаний звір, бродив з одного кінця в інший.

Я лише приречено крутив головою, намагаючись розібратися в магічних безкінечних лабіринтах.

— Якщо ми з тобою на карті крапки, — не заспокоювався Зуфар. — То шукаймо в рисках, зиґзаґах і вузлах ще цятки.

— Але як серед цього миготіння можна щось розгледіти. Уже в очах мерехтить.

— Не скигли, просто шукай!

І я замовк. Здавалося, ми роздивляємось карту цілу вічність. Перед очима пливли лінії, кола, закарлюки, пунктири і знову лінії, кола, закарлюки, пунктири, крапки… Стоп! Крапки!!!

— Зуфаре!

Товариш аж підскочив.

— Ти що, я ледве язика не прикусив.

— Думаю, твій язик не образився, дивись, — тицьнув пальцем на чотири пульсуючі цятки.

Очі товариша заіскрились, але згодом прийшло неминуче відчуття безпорадності. Крапки наче єхидно підсміювались, дратуюче блимали перед похнюпленими носами.

— Ну, що ж з вами робити! — розгнівано гупнув Зуфар кулаком по крапках на стіні.

І сталося диво. По карті поповз, наче ожилий, ланцюжок палаючих зеленим сяйвом рун, які одна за одною загоралися на вузлуватих позначках порталів, аж поки не добралися до крапок, що позначали нас.

Ми здивовано переглянулись.

— Оце так-так… — протягнув Зуфар.

— Ти думаєш про те ж, що і я?

— Якщо усе на цих стінах оживає, коли до них торкаєшся, то…

— То якщо в правильному порядку натиснути руни на нашій арці, портал доправить нас по заданому маршруту.

— Ага, маю такі підозри, Айхо.

— Тільки як нам дотягнутися до арки?

— У нас немає іншого вибору.

— Але цього разу на плечі тобі я видиратимусь. Все ж я легший.

Зуфар вперше щиро розсміявся.

— Ну що,