Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк
— Де я? — промимрив і нарешті повільно озирнувся довкола — квітка-свічка все ще висіла на руці.
Спочатку я не повірив очам… Але коли руки намацали холодні стіни, що майже притискали плечі, а ноги вперлися в мурований камінь, стало геть зле.
— О, небеса…
Грізний кам’яний мішок затиснув у смертельні обійми. Я в пастці!
Той нелюд, який прирік мене на жахливу смерть, навіть не відібрав квітку, щоб я сповна «насолодився» жахіттям безвихідного становища. Забувши про ще недавню нудоту і біль, я різко піднявся і добряче вдарився головою об низьку стелю.
— Хай йому грець!
І без того постраждала голова загрозливо запаморочилась. Не вистачало знову знепритомніти. Тоді вже точно не очуняю. Кисню в мурованій коробці вистачить ненадовго…
Так, спокійно. Мене ж якось сюди запхнули! Тож десь повинен бути свіжо змурований кавалок стіни. Я гарячково обмацав кожен клаптик, але нічого схожого не знайшов.
— Хвіст лисої агуки! — вилаявся я, відчуваючи, як по-зрадницьки тремтять руки. — Ні-і-і-і!!!
Не тямлячи себе, я рушив на неприступну стіну. Схаменувся лише, коли подерті до крові долоні почали нестерпно пекти. Та звірячий страх виявився сильнішим за біль. Раптом згадалась Делея… її подерті руки… Я ще подумав, що вона ними шкребла камінь. Отже, так і було… Подруга теж опинилась у мурованій пастці… Але їй вдалося вибратись! Вдалося! Але як?!
Уже не в силах піднятися, я гарячково стукав по стінах. Дихати ставало важче. Але груди з переляку здіймались усе частіше, панічно вбираючи життєдайне повітря.
— Допоможіть, — пробурмотів я, хоча насправді планував закричати. — До-по-мо-жіть!
Здавалося, ще трохи — і я заплачу, як дитина… Та раптом за стіною почулось якесь шарудіння. Воно ставало все сильнішим і сильнішим. Доки не переросло у грюкання.
— Я тут!!! — закричав. — Я тут!!! Допоможіть!
Хтось зовні брав стіну штурмом, наче потужний таран. З’явились перші тріщини.
— Давай! Давай! Ще трохи! Сильніше! — з якоюсь божевільною радістю підбадьорював я рятівника, який ще ні разу не озвався до мене.
Хтось просто з нелюдською силою гамселив камінь.
— Ось так! — горлав я, коли, наче гнилий зуб, вивалилася перша цеглина.
Подертими руками, кинувся я допомагати рятівникові руйнувати стіну. Удари припинилися і мій мовчазний друг теж вручну почав розбирати розхитану кладку. Але коли замість чужої теплої руки я наштовхнувся на прохолодну, покриту дрібними ворсинками лапу, мене наче молотом відкинуло назад. Що це?!!
Крізь діру протиснулась одна лапа, друга, третя… Відчув, як мене обливає холодним потом… Цеглини, як достигле насіння зі стручка, одна за одною сипалися на підлогу. Уже незрозуміло, що краще: задихнутись в кам’яному мішку чи потрапити до цих волохатих силенних лап.
Стіна не витримала роздовбаної дірки і завалилася. Я ледве встиг відсахнутися у ближній кут. Вага каменю підняла вгору клуби в’їдливої пилюки. Але крізь густу сіру хмару я все ж зміг роздивитись громіздкий силует велетенського павука.
Водночас згадалось підземелля андерів, рятівники Схав та його друзі. Судячи з того, що велетень і не думає нападати, можливо, і зараз мені пощастить.
Затамувавши подих, я німо заглядав у чорні, затягнуті перламутровою сіткою, очі тварюки. Аж раптом велетенська туша гігантської комахи, наче підкошена, з грюкотом завалилася на уламки зруйнованої стіни.
— Ух!!! — встиг відскочити у бік і нудотне запаморочення знову нагадало про себе.
Лише зараз я побачив відкриту рану, що кровоточила на грудях гіганта. Чорна густа кров сочилася з темної плоті, крапала на камінь і загрозливо сичала. Я розгублено стояв, не знаючи, що робити. Спробувати допомогти чи, взявши ноги в руки, накивати п’ятами? Але те, що відбулося далі, змусило завмерти. Ноги прикипіли до підлоги, волосся заворушилося і піднялося дибки.
По чорній крові павука поповзли бурі, а потім червоні нерівні плями, вони розповзалися, поглинаючи собою смердючу темну рідину. Запахло людською кров’ю. Наче щось невидиме перефарбувало усе на свій лад, зіжмакало і підім’яло тонкі волохаті лапи, стерло темне блискуче черево, як зі стиглого фрукта відірвало клапті шкіри. Тіло істоти вигнулось дугою, конвульсивно здригнулося і затихло. Від жаху я забув навіть вдихнути. Переді мною у розірваному знівеченому тілі колишнього павука лежав голий-голісінький Майстер Авгус, і з його грудей сочилася кров.
Намагаючись не ставити собі запитань, на які не мав відповідей, я кинувся до Авгуса. І без того біла шкіра учителя тепер світилась загрозливою синявою. Віддерши від сорочки пасмо, перев’язав рану і вже тоді прикрив нещасного плащем. Поранені груди Майстра то тяжко здіймались, то завмирали. Разом з ними налякано завмирав і я. Розгублений спробував підняти Авгуса, але нудота підступила до горла. Клята голова!
— Облиш, — раптом почув я слабкий голос Авгуса.
— Майстре! — радісно кинувся до учителя, але втомлена синь очей зупинила.
Тепер бліде красиве обличчя юнака видавалося не набагато старшим за моє. Без білосніжного одягу Майстра, величної осанки і граційної ходи Авгус був схожим на мого однолітка.
«Як я раніше цього не помічав?» — промайнула думка.
— Айхо, тобі не підняти мене. Рятуй себе…
Здивовані брови
