Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд
Ніссель дістала з сумки шкіряну флягу і, виливши її вміст в чашку, додала туди кілька порошків з різних флакончиків. Келен допомогла Річарду сісти, щоб він зміг випити ліки. Потім він знову ліг і, важко дихаючи, знову почав жувати листя.
Ніссель встала і простягла Келен невеликий пакетик.
— Пиття допоможе йому заснути, а листя знімуть біль. Коли ці закінчаться, дай йому ще.
— Ніссель, що з ним? — Нахилившись до старенької, тихо запитала Келен.
Ніссель відкрила одну з пляшечок і, понюхавши його, сунула Келен під ніс.
Пахло бузком і лакрицею.
— Дух, — коротко сказала вона.
— Дух? Що це означає?
— Хвороба духу. Не крові, не рівноваги, не душі. Духа.
Келен не зрозуміла ні слова, та до того ж це було зовсім не те, що вона хотіла дізнатися.
— Він видужає? Вилікують його ці ліки і твоє листя?
Ніссель посміхнулася і поплескала її по руці.
— Я ще погуляю на вашому весіллі. Якщо не допоможе це, спробуємо щось інше.
Келен взяла її під руку і провела до дверей.
— Спасибі, Ніссель.
Зовні, біля невисокої стіни, стояв Чандален, а трохи віддалік — його люди, напівсховані темрявою. Побачивши Пріндіна, Келен підійшла до нього.
— Ти не проведеш Ніссель до дому?
— Звичайно. — Він узяв цілительку під руку, і вони пішли геть. Келен подивилася на Чандалена довгим поглядом і попрямувала до нього.
— Я оцінила те, що ти зі своїми людьми вирішив охороняти нас.
— Вас ніхто не охороняє, — кинув він з байдужим виглядом. — Навпаки, ми охороняємо своє плем'я від вас. Вірніше, від тієї біди, яку ви принесете в наступний раз.
У Келен посипався з пліч налиплий бруд.
— Якщо чудовисько з'явиться знову, не намагайтеся вбити його самі. Я не хочу, щоб хтось загинув. Навіть ти. І пам'ятайте: не можна ні стояти, ні бігти. Ви повинні йти спокійним кроком, інакше воно вб'є вас. І обов'язково покличте мене. Ясно? Не намагайтеся боротися з ним самі, просто покличте мене.
Лице воїна залишилося непроникним.
— А ти знову вдариш його блискавкою?
— Вдарю, якщо знадобиться, — холодно сказала вона, хоча в душі сумнівалася, чи вдасться їй зробити це ще раз. — Річард-з-характером хворий. Боюся, завтра він буде не в змозі змагатися з вами у стрільбі.
Чандален насмішкувато хмикнув:
— Я так і знав, що він придумає якусь відмовку.
Келен зі свистом втягнула повітря крізь зціплені зуби. Але не можна ж стояти тут і сперечатися з цим ідіотом, коли вона повинна бути поряд з Річардом!
— Спокійної ночі, Чандален.
Річард, як і раніше лежав на спині і жував листя. Вона присіла поруч, відзначивши про себе, що він виглядає явно краще.
— Це листя починає мені подобатися.
— Як ти себе почуваєш? — Вона обережно помацала йому чоло.
— Так собі. Біль то йде, то повертається. Схоже, листя мені допомагає.
Тільки голова від нього паморочиться.
— Нехай краще паморочиться, ніж болить.
— Вірно. — Він узяв її за руку і прикрив очі. — З ким це ти там розмовляла?
— З цим дурнем, з Чандаленом. Він стереже будинок духів. Боїться, що ми принесемо племені ще якесь нещастя.
— Можливо, він не такий вже й дурний. Схоже, ця тварюка з'явилася сюди саме за нами. Як ти її називала?
— Скрійлінг.
— А що таке скрійлінг?
— Не знаю точно. Наскільки мені відомо, їх ніхто в наш час не бачив, але я чула опис. Передбачається, що вони з Підземного світу.
Річард перестав жувати і втупився на неї широко розплющеними очима.
— З підземного? А що ти ще про них знаєш?
— Та майже нічого. — Вона раптом насупилася. — Скажи, ти коли-небудь бачив Зедда п'яним?
— Зедда? Жодного разу. Він не любитель випити, тільки поїсти. Каже, що випивка затьмарює розум, а важливіше нього нічого немає. — Річард посміхнувся. — Ще він каже, що чим менше в людини мізків, тим більше вона п'є.
— Я просто хотіла сказати, що п'яний чарівник — досить неприємне видовище. Одного разу, ще в дитинстві, я сиділа в Хранилищі і переглядала словники. Там безліч усіляких словників. Одним словом, я займалася, а поруч четверо чарівників вивчали книгу пророцтв — я такої ще ніколи не бачила. Вони схилилися над нею і про щось гаряче сперечалися. Готова побитися об заклад, вони були налякані. У той час мені було куди цікавіше спостерігати за чарівниками, аніж займатися зубрінням. Так от, я подивилася на них, і раптом всі четверо разом побіліли як сніг, схопилися, наче ужалені, а книга зачинилися з таким тріском, що я аж підстрибнула.
Потім один з них пішов і повернувся з пляшкою. У повному мовчанні вони дістали кружки і почали пити — і пили до тих пір, поки пляшка не спорожніла. Тоді вони стали п'яні і щасливі. Вони голосно сміялися й співали.
Мені це здавалося дуже цікавим, адже я такого ще не бачила. Нарешті вони помітили, що я дивлюся на них, і покликали мене. Не те щоб мені дійсно хотілося піти до них, але ж вони були чарівниками, і я всіх їх добре знала. Я поборола страх і підійшла. Один посадив мене до себе на коліна і запитав, чи не хочу я заспівати разом з ними. Я відповіла, що не знаю їхніх пісень. Вони переглянулись і сказали, що це не біда і вони мене навчать. І дійсно, ми сиділи досить довго, поки я нарешті не запам'ятала одну пісню.
— І ти до сих пір її пам'ятаєш? — Келен кивнула.
— Її неможливо забути. — Вона зібралася з духом і заспівала:
