Небесний Легіон - Наталія Глушко

Ранкове сонце щедро розливало своє світло вузькими вуличками Ельдріджа, але його проміння ледве пробивалося крізь натовп, що кишів, наче мурахи в перевернутому мурашнику. Люди метушилися з кошиками, візками, а один юнак, чомусь, з величезною кліткою, де сиділи вельми незадоволені кури.

— Я ніколи не бачив міста, яке одночасно здається повним хаосу і в той же час ідеально працює, злагоджено і систематично— пробурмотів Лорін, сидячи верхи на своєму коні.

— Це тому, що ти звик до свого замку, де все так «ідеально», що навіть листя на деревах не сміє впасти без дозволу,— відповіла Лінея, намагаючись об’їхати віз із рибою, запах якої міг би зупинити навіть троля.

Гундрік, який досі дрімав у сідлі, нарешті підняв голову.

— Що за гівняний  запах?— хрипло запитав він, морщачи носа.

— Риба, Гундріку. Це запах риби, такий ж як у Делії.— відповіла Ріанель, сплеснувши руками. 

З розмовами та жартами вони добралися до  центральної площі, де їх зустріла величезна арка з написом: «Ельдрідж— осередок знання і мудрості».

— А також божевілля і пиріжків, — додав Лорін, вказуючи на примітку, зроблену крейдою нижче.

— Хтось мав гарне почуття гумору,— Ріанель оперлася руками на задню облуку сідла.— І знаєш, я не проти перевірити, наскільки ж смачні ці пиріжки.

Гундрік тим часом зістрибнув з Асмодея, потягнувся і почав оглядатися.

— Гаразд, поки ви йдете перевіряти свої "знання і пиріжки", я знайду коваля. У мене є список речей, які я хочу викувати.

— Наприклад? — запитала Лінея.

— Молот, що може розбивати каміння і вбивати ворогів,— з усмішкою відповів гном.

— Звучить практично, але як же твоя сковорідка? — відповів Лорін, піднімаючи брову. 

— Сковорідка—це швидше інструмент для душі, а мені зброя потрібна—відповів гном.

Після того, як вони залишили Гундріка біля кузні, Лорін і Лінея вирушили до "Золотого казана" — невеликого закладу, розташованого на розі однієї з вулиць. Всередині було тісно і гамірно: кухарі вигукували замовлення, офіціанти віртуозно бігали  між столами, а запах свіжої випічки був настільки привабливим, що навіть якщо ти не голодний, все одна зайдеш сюди, щоб поласувати..

— Ви щось замовляєте чи тільки нюхати будете? — звернувся до них огрядний господар, який стояв біля входу.

— Два ваших славносзвісних  пиріжки, будь ласка, — швидко відповіла Ріанель, перш ніж Лорін встиг відкрити рота.

— Найкращі? Це буде з начинкою з карамелізованих яблук і трохи магічної спеції. Підійде?

— А що це за магічна спеція?— з підозрою запитав Лорін.

— Невеличкий сюрприз,— загадково відповів господар, підморгуючи.

— Якщо ми почнемо сяяти в темряві або у нас виростуть роги, я з’їм тебе,— пробурчав Лорін.

Ріанель засміялася.

— Давай, трохи пригод не зашкодить.

Поки вони чекали на замовлення, до них підійшов незнайомець у чорному плащі. Його обличчя було закрите капюшоном, а голос— тихий і проникливий.

— Ви шукаєте академію?

— А вам яке діло?— насторожено запитала Ріанель.

— Я можу допомогти вам туди дістатися,— відповів він,— але не всі дороги безпечні.

— Як зворушливо. Можливо, ви ще запропонуєте нам «випадково» щось купити у вас?— саркастично кинув Лорін.

Незнайомець зітхнув, ніби звик до таких закидів, і зник у натовпі так само раптово, як з’явився.

— Цікаво. І трохи моторошно,—зауважила Ріанель.

— Це місто, Нел. Тут моторошно навіть у пиріжках,— відповів Лорін, коли господар нарешті приніс замовлення.

Після короткого перекусу вони вирушили до академії. Будівля була величезною, з високими баштами, що здавалися збудованими для того, щоб підкреслити велич цієї споруди.

Академія магії Ельдріджа вражала розмірами,  красою та величчю. Вона височіла над містом, так, що її шпилі було видно з кожного куточка міста. Кам’яні стіни, збудовані з сірого і жовтуватого каменю, майже повністю обвиті зеленим плющем. Центральна башта піднімалася настільки високо, що здавалося, вона хоче проткнути небо. Її верхівка була увінчана кришталевим шпилем, що відбивав світло, переливаючись магічними відблисками. Навколо центральної башти вишикувалися  кілька менших, з’єднаних між собою арками і мостами, які були повністю увінчані зеленими і квітучими рослинами.

Над шпилями, розсікаючи крилами повітря  кружляли величні  дракони-охоронці. Їх краса, наскільки їх можна було розгледіти, водночас лякала і заворожувала.

Здалеку дракони виглядали як величезні тіні, що майже зливалися з небом. Їхні крила, величезні й могутні, плавно рухалися, утримуючи цим величезних істот в повітрі. Рухи драконів були  настільки граційними, що неможливо було відвести погляду він цих дивовижний, але водночас жахаючих створінь.

Час від часу було чути їхній рик, що звучав, наче весняний грім, який долинав  звідкись здалеку. Їхній звук змушував серця всіх, хто був неподалік, битися швидше— чи то від страху, чи від захвату.

Дракони майже ніколи не опускалися на землю. Часом вони зупинялися на шпилях башт. Коли вони складали крила, їхні тіла виглядали як жива частина архітектури.