Небесний Легіон - Наталія Глушко

— Але дякуємо за твоє бажання  допомагати.

—І за повернення монет,— підсумував Гундрік, вклоняючись, хоч і трохи жартома.

Нірі спохмурніла, але швидко знову вдягла невимушену посмішку.

— Гаразд, як скажете,— сказала вона, знизуючи плечима.— Я не збиралася напрошуватися.

Вона повернулася і попрямувала до виходу з таверни, зникнувши в сутінках так само раптово, як і з'явилася.

— Вона здається мені дивною,— пробурмотів Гундрік, дивлячись у бік дверей.

— Занадто швидко пристосовується до обставин, — погодилася Ріанель.— Але принаймні вона не наш клопіт.

— Поки що,— додав Лорін, піднявши кухоль і зосередившись на вечері.

Тим часом Тібор, великий і кремезний на вигляд. Але добряк в душі, допомагав групі місцевих дітей, які безуспішно намагалися полагодити візок. Його голос був м’яким, а руки – дбайливими, хоча ще вранці здавалося, що ці ж руки могли розправитися з будь-яким супротивником на арені. Тібор сміявся разом із дітьми, які бігали і стрибали навколо нього, наче цей здоровань був їхнім ліпшим другом.

Нірі, мов тінь, рухалася між натовпом, ледь помітна навіть для досвідченого ока. Лорін із Ріанель помітили її лише тоді, коли вона зупинилася біля маленького хлопчика, що сидів на узбіччі, худий і голодний. Нірі витягла зі своєї сумки шматок хліба й простягнула його дитині, не промовивши ні слова.

— Вони залишаються тут,— сказала Ріанель, не відводячи погляду від дівчини.

— Чому?— запитав Лорін, хоч у його голосі не було спротиву, лише легкий сум.

— Подивися на них. Філліс може перетворити це місце на щось більше, ніж просто притулок злодіїв. Вона говорить їхньою мовою, але в ній є щось, що змушує людей їй довіряти.

— Її шарлатанство?— усміхнувся Лорін.

— Її здатність дати людям те, що вони хочуть, навіть якщо це просто надія,— уточнила Ріанель.

— А Тібор?— поцікавився він, кидаючи погляд на великого чоловіка, який уже пояснював дітям, як краще закріпити осі.

— Він  знайшов своє місце.  Місце, де його поважають і люблять. Делії потрібен такий… як це сказати… миротворець.

Лорін задумався, а потім кивнув.

— А Нірі? — тихо запитав він.

Ріанель помовчала кілька секунд, спостерігаючи, як дівчина, обережно усміхнувшись, розкуйовджувала волосся в якогось  хлопчика по голові.

— Нірі знайшла тут те, чого їй завжди бракувало, — сказала вона.— Безпеку. І шанс бути чимось більшим, ніж просто вуличною тінню.

Лорін усміхнувся, хоч у його очах блиснула нотка смутку.

— Ти права. Вони потрібні Делії більше, ніж нам.

Нірі підбігла до Лоріна і пролементала: — Отже, я вже придумала, як ми можемо заробити трохи монет у дорозі…

— Ми нікуди не їдемо,— перебила її Ріанель.

Нірі нічого не сказала. Вона лише кивнула, її очі блищали сумішшю розуміння й розчарування.

 Коли вони  вирушили в дорогу, Нірі була поруч, хоча й залишалася в тіні. Вона пересувалася непомітно, її легкі кроки не видавали жодного звуку. Вона знала, що їм потрібен час, аби зрозуміти, наскільки корисною вона могла б стати, і була впевнена, що цей час скоро настане.

"Вони ще зрозуміють, що без мене їм не обійтися", — подумала Нірі, усміхаючись сама до себе, перш ніж зникнути за черговим деревом.

Далеко від міста, вже на безпечній відстані, Лорін зупинився, щоб озирнутися назад.

— Ну що, залишили Делію позаду?

— Залишили, але я все ще не можу зрозуміти, чому мої чоботи тепер пахнуть рибою, — буркнула Ріанель.

— Це частина делійського сервісу. Безкоштовно, проте надійно— відповів Лорін із усмішкою.