Небесний Легіон - Наталія Глушко

Містечко Делія з’явилося на горизонті вранці, як оазис серед палючої пустелі – якщо б, звісно, оаза кишіла злодіями, шахраями і потенційними кандидатами на довічне ув’язнення. Здалеку місто виглядало майже привабливо: невеличкі будиночки з черепичними дахами, звивисті вулички і флагштоки з кольоровими прапорами. Але чим ближче вони під’їжджали, тим швидше  ця ілюзія розсипалася на шматки, як глиняний глечик  в руках нетверезого гнома.

—Який затишний куточок,— посміхнувся Лорін, дивлячись на двох чоловіків, які викрикували таку нецензурщину, що навіть довгі ельфійські вуха згорталися в трубочку.

— Це не куточок, а дірка в землі,— пробурчала Ріанель, поправляючи меч.

— Головне – не вдихай глибоко,— додав Гундрік, прикривши носа рукою.—Тут так смердить, що навіть моя сковорідка протестує.

Над міськими воротами  висіла табличка:
 "Ласкаво просимо до Делії. Ми не крадемо. Ми – просто позичаємо надовго."

— Звучить обнадійливо,— зазначив Лорін, зиркаючи на обшарпаних "стражників" біля воріт.

Два "охоронці" виглядали так, ніби їхня форма пережила не один напад пацюків. Один тримав спис, який був коротший за нього самого, а другий грізно жував щось схоже на зубочистку.

— Хто ви такі?— запитав один, явно намагаючись зобразити грізність і серйозність.

— Мандрівники,— відповів Лорін з такою усмішкою, яка могла переконати навіть троля в тому, що він виграв у карти.

— А зброя у вас для чого? — підозріло глянув другий, вказуючи на меч Ріанель.

— Для краси,—сухо відповіла вона, витираючи пил з рукояті. — Ви ж знаєте, що краса —страшна сила.

Гундрік кашлянув, втручаючись:

— А я взагалі кулінар. Моя зброя – сковорідка. Хочете перевірити?

Стражники переглянулися між собою, потім махнули рукою, запрошуючи їх увійти.

— Добре, проходьте. Але якщо щось вранці прокинитеся в одному спідньому, то… не ми винні.

— А якщо знайдете те, чого хтось не дорахувався, то це теж не ви? — саркастично запитала Ріанель, заходячи всередину.

Охоронці  переглянулися між собою і провели поглядом подорожніх.

Вулиці Делії були вузькими, як совість місцевих жителів, і настільки ж заплутаними, як і їх відмазки, коли їх звинувачували у крадіжці. Уздовж дороги тягнулися ряди крамничок, де можна було знайти все: від магічних амулетів сумнівного походження до "антикварних" ложок, які ще вчора були частиною чийогось кухонного приладдя.

— Лоріне, не смій підходити до тих "антикварів", — попередила Ріанель.

— Але це ж унікальна річ! Подивися, який красивий клинок.

— Це кухонний ніж, і я впевнена, що він був вкрадений із таверни годину тому.

Гундрік із підозрою озирнувся навколо.

— Здається, мене вже тричі обікрали.

— Як це можливо?— здивувався Лорін.

— Поняття не маю, але я точно залишив у кишені три монети, а тепер у мене тільки одна.

Тиняючись звивистими вуличками, вони нап=решті натрапили на знайшли таверну з чарівною назвою "Смердюче щастя".

— Що ж, назва говорить сама за себе,— пробурчала Ріанель, дивлячись на облуплену вивіску.

— Головне – не дивитися на кухню,— сказав Лорін, штовхаючи двері.

Всередині таверна повністю відповідала своїй  назві. Пахло так, ніби тут одночасно варили суп, чистили рибу й розводили щурів. Бармен—кремезний чолов’яга, лисий, трохи косоокий,  привітно махнув рукою.

— Що замовлятимете?

— Щось, що не вб’є нас відразу, — попросив Лорін.

— У нас такого немає,— засміявся бармен.

Після сумнівної вечері в таверні їм удалося знайти притулок у невеликій кімнаті нагорі. Але ніч не обійшлася без пригод. Усі троє прокинулися від звуків, які лунали за дверима.

— Хтось лізе до нас у кімнату, — прошепотіла Ріанель, схопившись за меч.

— Це Делія. Хтось лізе до нас у кімнату – це комплімент,— зауважив Лорін.

Як виявилося, це був місцевий злодій, який вирішив, що подорожні— легка здобич. Він одразу ж пошкодував про своє рішення, коли Гундрік почав розмахувати сковорідкою, наче це найпотужніша зброя у світі.

— Забирайся, інакше наступного разу я приготую з тебе суп!— гаркнув гном.

Злодій  зник з очей  так швидко, що здавалося, ніби він має магічну силу.

— Тепер ми не лише жертви крадіжок, а й товар, — саркастично додав Гундрік. — Цікаво, чи входить в ціну моя сковорідку?

Делія, як виявилося, була не лише містом злодіїв і шахраїв, але й прихистком для таких  персонажів, яких навіть найвигадливіший  бард не зміг би оспівати.— Схоже, це місце створене для геніїв, — прокоментував Лорін, коли вони зупинилися на ринку, щоб придбати щось їстівне.

— Це місце створене для тих, хто не боїться буди обікраденим,— відповіла Ріанель, приглядаючись до  русявої жінки, яка намагалася продати чоловіку мішок "драконячих яєць".

— Які, між іншим, дуже схожі на картоплю,— додав Гундрік, уважно придивляючись.

Русява  аферистка, почувши їхню розмову, обернулася до них із яскравою посмішкою.

— Ах, мої перші шанувальники! Мене звати Філліс. Чим можу допомогти? Може, драконяче яйце? Або, скажімо, амулет від нещасть?

— Амулет від цього міста – занадто пізно,— відказала Ріанель, схрестивши руки.— Хто ти насправді? Чому обманюєш людей на вулиці?