Небесний Легіон - Наталія Глушко

Філліс лукаво усміхнулася й підняла руки вгору.

— Просто скромна жінка, яка намагається вижити в цьому жорстокому світі. Іноді навіть трохи допомагаю людям… Ну, майже завжди.

Лорін засміявся:

— Це звучить так щиро, що аж хочеться повірити.

Філліс оцінила його посмішку і додала:

— А ще я знаю це місто як свої п’ять пальців. Якщо вам потрібен гід, я до ваших послуг. Звісно за невелику плату.

— Ми подумаємо над пропозицію— спокійно відповіла Лінея і вони повільно рушили далі.

Філліс хмикнула, знизала плечима і провела поглядом подорожніх.

 Рухаючись далі, вони зупинилися біля невеличкого майданчика, де зібрався чималенький натовп із захопленням спостерігали, як високий, кремезний чоловік бореться з двома суперниками одночасно. Здається, вони більше билися з його кулаками, ніж із ним самим.

— Ну, цей хлопець явно знає, як користуватися руками,— зазначив Гундрік.

— І ногами, і, можливо, головою,— додав Лорін.

Після бою чоловік  підійшов до них і шанобливо вклонився витираючи піт із чола.

—Вітаю вас, чужинці. Можливо я можу чимось вам допомогти? Здається, ви шукаєте пригоди. Або, принаймні, ви виглядаєте як ті, хто їх знаходить.

— Хто ти такий?— запитала Ріанель, трохи насторожено.

— Тібор. Місцевий боєць. Але в душі – поет. Просто не всі це розуміють.

— Поет?— здивувався Гундрік. — То це ти їх переміг своїми віршами?

— Сарказм зараховано,— посміхнувся Тібор. — Але якщо вам потрібен хтось, хто може за невеличку винагороду  як ударити, так і скласти пару рядків для вашого епосу, я готовий.
Лорін і Ріанель обмінялися поглядами, перш ніж чемно відмовитися від пропозиції Тібора, посилаючись на свою зайнятість і поспіх.

— Ми цінуємо твоє бажання допомогти і заробити — сказала Лорін, ледь усміхаючись.— Але зараз ми повинні рухатися далі. Але якщо нам знадобиться атлетичний поет—ми обов’язково до тебе звернемося.

Тібор лише кивнув. Здавалося, що він трохи засмутився, але виду не подав.

— В такому випадку, бажаю вам удачі,— відповів він.

Увечері, коли вони повернулися до таверни, їм довелося зустріти ще одного "талановитого мешканця" Делії. На столі перед ними несподівано з’явилася невелика купка монет, яку, схоже, не приніс жоден із них.

— Що це?— здивувався Лорін, нахиляючись до монет.

— Подарунок,— пролунав голос із темного кута.

Вийшла дівчина, із довгим плащем, який здавався на два розміри більшим за неї.

— Моє ім’я Нірі. Я просто повернула вам те, що у вас украли сьогодні вдень.

Всі троє негайно обмацали кишені і майже в унісон вилаялися. Їх таки обікрали.

Нірі була дівчиною-підлітком років шістнадцяти, худорлявою і рухливою, мов кішка. Її коротке, скуйовджене каштанове волосся завжди виглядало так, ніби щойно пережило бурю, а веснянки на носі надавали її обличчю ще більшої грайливості. Очі Нірі— яскраво-зелені, як свіже листя,— завжди світилися хитруватим блиском, неначе вона щойно задумала щось, що здивує весь світ (а заодно й зіпсує комусь плани).

Її одяг складався зі штанів, які явно були зшиті для когось набагато більшого, ніж вона сама, темної блузи і плаща, який виглядав так, ніби він пережив принаймні три господарі до неї. Плащ, хоч і завеликий, став її головним атрибутом: Нірі використовувала його як ковдру, накидку від дощу, а іноді й як засіб маскування, коли намагалася "злитися з натовпом".

Вона мала особливу спритність— рухалася швидко й безшумно, мов тінь, хоча часом це виходило не так вдало, як їй хотілося.

Попри замурзаність і дивакувату зовнішність Нірі була надзвичайно хорошою. Вона завжди дбала про тих, хто їй важливий. У цьому вуличному дівчиськові чудово вживалися  впертість, гумор і трохи наївності, які робили її одночасно нестерпною і чарівною.

Нірі відносилася до тих людей, які завжди потрапляли в халепу, але виходили з неї з усмішкою на обличчі й новим жартом у запасі.

— У цьому місті навіть злодії борються за честь,— саркастично промовила Лінея.

— Я не злодійка,— образилася Нірі.—Я просто… дуже швидко бігаю.

— І тепер ти що, хочеш приєднатися до нас? — запитав Гундрік, трохи розгублений.

— Можливо. Або, принаймні, трохи побути разом з вами, поки ви не дізнаєтеся, наскільки я можу бути корисною.

Лорін стояв посеред галасливої площі Делії, спостерігаючи, як їхні нові знайомі вписуються у це місто, як невід’ємна частина цього неповторного антуражу. Вони знову пройшлися вулицею.  Філліс захоплено жестикулювала, переконуючи якогось недовірливого покупця, що її "магічний амулет удачі" обов’язково допоможе виграти в карти. Її голос лунав чітко і впевнено, а посмішка була настільки чарівною, що навіть Лорін ледь не дістав монети зі свого гаманця.
Лорін, Ріанель і Гундрік переглянулися, обмірковуючи несподівану пропозицію Нірі. Нарешті, Лорін заговорив, підбираючи слова:

— Ми цінуємо твою чесність і… ініціативу. Але наш шлях не передбачає просто подорож, а тим більше вона зовсім не підходить для підлітка, навіть такого спритного, як ти.