Небесний Легіон - Наталія Глушко

Ранок розпочався легкого і  приємного вітерцю, який грав із листям дерев у посадках, через які вони проїжджали. Лорін сидів на коні, напівсонний і незадоволений життям. Ріанель трималася в сідлі рівно, а Гундрік задумливо мугикав, наспівуючи якусь гномську пісеньку.

Лорін ледь помітно посміхнувся, але його увагу привернула тінь на пагорбі, що маячила між деревами.

— Вона ще тут,— сказав він, пригальмувавши свого коня.

— Хто "вона"?— здивувалася Ріанель, визираючи з-під свого каптура.

— Нірі,— сухо пояснив Лорін і кивнув у бік кущів.

Дійсно, вже знайомий завеликий плащ, ховався в зеленому гіллі кущів і дерев. Тінь завмерла, але, побачивши, що її викрили, Нірі зробила спробу втекти. Її маневр нагадував скоріше спробу вийти з брудного болота: вона зачепилася за гілку, гучно зойкнула й розтяглася на землі.

— І ось так легенди починаються,— пробурмотів Гундрік, дивлячись на цю виставу.

— Чудовий план,— додала Ріанель.— Якби ми оцінювали його за шкалою від одного до десяти, то я б дала мінус два.

Нірі піднялася, обтрушуючи плащ і намагаючись зберегти гідність.

— Я знала, що ви мене помітите,— заявила вона. — Просто хотіла перевірити, чи дійсно ви такі уважні, як здаєтеся.

— Ну, ми вражені,— сказав Лорін, схрестивши руки. — Але це не змінює того, що ти повинна була залишитися в Делії.

— Делія— це нудно,— відмахнулася Нірі.— Я не можу залишатися там, коли ви йдете на пригоди.

— Що саме ти можеш запропонувати?— запитав Гундрік, явно розважаючись.— Хоча ні, краще не відповідай. У нас достатньо проблем.

— Я можу збирати ягоди, розпізнавати отруйні трави й навіть ловити мишей!— випалила Нірі.

— Мишей?— підняла брову Ріанель.— Мабуть, це саме те, чого нам бракувало.

Лорін зітхнув.

— Ми не можемо дозволити тобі йти з нами. Це небезпечно.

— Що небезпечного в дорозі?— Нірі вперто схрестила руки.

— Ну, наприклад, ти,— сказав Гундрік.— Враховуючи твою здатність падати через кожен кущ, це чудо, що ти досі не скрутила собі шию.

— Я не падаю!— обурилася вона.

— Точно,— кивнув Лорін. — Ти просто перевіряєш землю на міцність використовуючи своє тіло.

Розмова обірвалася, коли вони побачили попереду невелике село— Вільяр. Саме це  було написано на дерев’яній табличці, прибитій цвяхом до дерева, що росло при дорозі на в’їзді в село. Воно здалося  тихим і мирним місцем із кількома хатинами, що тулилися одна до одної, великою кількістю домашньої птиці, овець та кіз.

— О, нарешті цивілізація,— сказала Лінея.

— Місце, де ми можемо тебе залишити, — додав Гундрік, звертаючись до Нірі.

— Що? Залишити? — вона виглядала шокованою.

— Саме так,— підтвердив Лорін.

Вони повільно їхали селом. Поки не натрапили на невеличку хатинку, під стріхою якої висіла незліченна кількість різноманітних пучків трави.

  — Подивись, там є чудова хатина схоже,  зі знахарськими травами.

На ганку хатини стояла жінка похилого віку, яка спостерігала за ними з легким зацікавленням. Вона виглядала як типова сільська знахарка— зі зморшками, які наче розповідали історії її життя.

— Добрий день,— привітався Лорін, коротко пояснюючи, що привело їх сюди.

Знахарка Еллея, як вона себе представила, слухала уважно, а потім оглянула Нірі, яка виглядала настільки ж обуреною, наскільки й спантеличеною.

— З цієї дівчинки вийдуть люди,— сказала Еллея, усміхнувшись.— Але чи захоче вона вчитися?

— Я хочу! — швидко відповіла Нірі, хоча голос її трохи затремтів.

— Чудово,— кивнула знахарка.— Тоді залишишся тут і допоможеш мені.

— А якщо ви не повернетеся?— запитала Нірі, уже зовсім не так впевнено.

— О, ми повернемося,— відповів Лорін із посмішкою. — Нам треба буде забрати свою удачу назад.

— Нірі, це не прощання,— сказав Гундрік, лукаво підморгнувши.— Це просто коротка перерва.

Вони залишили дівчину на порозі хатини, а самі рушили далі, залишаючи позаду село.

— Вона ж нас дожене, правда?— запитала Лінея.

— Звісно, — відповів Лорін.— Але хоча б день ми зможемо насолодитися тишею.

Коли Лорін, Ріанель і Гундрік сіли на коней і рушили геть із села, Нірі стояла біля порога хатини знахарки, схрестивши руки на грудях і втупившись у них таким поглядом, який міг би змусити повернутися навіть найбільш загартованих мандрівників. Її веснянкувате обличчя намагалося зберегти суворість, але губи ледь помітно здригалися, видаючи сум і розчарування.

Її груди наповнювало відчуття несправедливості. "Вони залишають мене, ніби я якась дитина!"— думала вона, розгнівана і трохи ображена. Вона кусала губу, щоб не видати, наскільки їй прикро.

Але під усією цією маскою образи і обурення ховалося щось інше. В її очах блищали крихітні вогники надії й рішучості.

 — "Вони ж повернуться. Вони повинні повернутися,"— вперто повторювала вона собі.

— Ну от, залишили мене тут із травами й старою, — пробурмотіла вона тихо, але знахарка Еллея почула й усміхнулася з теплою мудрістю, яка тільки роздратувала Нірі ще більше.

— Вони зробили це не тому, що їм байдуже,— сказала знахарка, м'яко торкнувшись плеча дівчини.

— Ага, звісно,— пробурмотіла Нірі, відводячи  погляд, щоб приховати вологу в очах.

Коли коні з вершниками стали маленькими цятками на горизонті, Нірі ковтнула грудку в горлі й глибоко вдихнула.