Історія однієї з фей - Тетяна Собчук

Повернувшись до будинку ми зібрали усіх у вітальні, щоб все обговорити.

— У нас є кілька хороших новин, — розпочав Річард, — перша — це те, що я зміг організувати відвідування Академії.

— Справді? — перепитала Джесс. 

— Так, — підтвердила я слова хлопця. — Але це ще не все. Схоже на те, що у мене з'явилася нова сила.

— Це очевидно та цілком нормально, — спокійно сказала бабуся.

— Ти стала дорослою феєю і, відповідно, сила збільшилася, — доповнила її слова мама.

— І що цього разу? — запитала Глорія. 

— Вміння читати емоції, — відповіла я.

— Я готова записувати, — повідомила про свою присутність Софі.

Дівчина тепер присутня майже на всіх родинних зібраннях. Вона записує все, що стосується тої чи іншої моєї сили. Найменші рухи, що я робила для застосування сили, було це усвідомлено чи випадково, з легкістю чи навпаки і т.д. Ось і цього разу Софі підготувалася записувати. Тільки я не знала як їй все пояснити. Для мене було достатньо лише глянути на людину і одразу бачила її емоції. 

Тиждень пролетів непомітно. Настав час готуватися відвідати Академію. Для цієї події я обрала напівділовий образ. Він складався з чорної блузки з відкритими руками та молочної юбки з чорним візерунком. Доповнювали образ прикраси. Круглий тоненький браслет та схоже до нього кольє. На ногах були босоніжки на високому зручному каблуку, а в руках — сріблястий клатч.

За планом Річарда я була його нареченою. І метою нашого візиту було ознайомлення з місцем де навчаються всі феї для майбутніх учнів. Дівчата могли відвідати лише навчальні кабінети та загальну бібліотеку. А для мене був доступ і в секретну її частину. 

Зранку прокинулася з незрозумілими відчуттями. Я водночас і хвилювалася, і раділа, адже сьогодні важливий день. Але не зважаючи на це, стала збиратися. Зробила ранкові процедури та одягла вибране раніше вбрання. Образ доповнювали денний макіяж і зачіска з накрученого розпущеного волосся. Покрутившись перед дзеркалом, була задоволена своїм виглядом та вірила у те, що все пройде як задумано. 

Спустившись донизу, пішла у напрямку їдальні.

— Доброго ранку! — привіталася з мамою, бабусею та дідусем.

— Доброго ранку! — привіталися вони у відповідь. 

— А де решта? — запитала я.

— Ваші подруги скоро підійдуть, а Пан Річард у своєму кабінеті, — відповіла Софі.

— Дякую. 

Розвернувшись, пішла до кабінету Річарда. Дивно, він ніколи не запізнювався на сніданок. Підійшовши до кабінету, легенько постукала. Почувши відповідь, увійшла в середину.

— Доброго ранку! — привіталася я.

— Доброго ранку! — привітався у відповідь хлопець, не піднявши голови.

— Чим ти зайнятий? — спокійно розпочала розмову.

— Перевіряю деякі сімейні документи, які знаходилися в архіві.

— Щось трапилося? Чому раптово ти вирішив їх переглянути?

— Хотів підготуватися до сьогоднішнього дня. Щоб в будь-який момент прийти тобі на допомогу. Ми не знаємо, що трапиться, коли прочитаєш книгу. Не хочу, щоб ти постраждала.

— Дякую! Але невже це не могло зачекати? Ти майже запізнився на сніданок.

— Невже? — запитав хлопець піднявши очі на настінний годинник, що висів по праву сторону від робочого стола, — Справді. Тоді ходімо. А з цим продовжу пізніше.

— Я допоможу, — повідомила Річарда.

— Дякую!

Хлопець встав, обійшов стіл та подав руку. Прийнявши її, ми попрямували в їдальню на сніданок, де чекали лише нас.

Так як ще було достатньо часу до відвідування Академії, наша невеличка група відправилася до кабінету, для продовження Річардової справи. 

Ми всі шукали, хоть що небуть, що могло допомогти. Але все без результату. Час за пошуками пролетів не замітно.

— Нам вже час, — повідомив Річард.

— Щось знайшли? — запитала я в присутніх.

— Ні, — відповіла Глорія, оцінивши ситуацію.

— Нічого, — спробувала підбадьорити їх, — будемо діяти по ситуації.

— А якщо з тобою щось трапиться? — схвильовано розпочав Річард, — Що тоді робити?

— Не хвилюйся, — відповіла я, — Гірше не стане. Не забувай, що я сильніша за більшість із відомих мені фей. 

— Але... — розпочав було хлопець.

— Але якщо мені потрібна буде допомога, я знаю до кого звернутися, — з милою посмішкою відповіла йому, — я ж не сама туди йду. Ви будете поруч.

— Гаразд, — відповів він.

Через пів години ми були в назначеному місці. Академія була дивовижною. Вона виглядала навіть краще, ніж ми бачили її, коли гуляли містом з Річардом. Я намагалася стримувати свій захват від цієї краси, щоб відповідати статусу нареченої молодого Герцога. А ось дівчата показували свої емоції. Вони обговорювали кожну деталь, що побачили. Але коли замітили сторонню людину, то зменшили свій запал.