Крила кольору хмар - Дарунок Корній

Судячи з виразу його обличчя, якщо когось йому і кортить добити зараз, то це мене. Цікаво, що стримує: розуміння, що тоді вже точно не вибереться звідси живим, чи бажання таки поговорити сам-на-сам?

Прямую до найближчої лавки, перехоплюю погляд Павла. Киваю заспокійливо: все гаразд, я впораюся. Дивно, але завжди розважливий Віктор виглядає так, ніби готовий на шматки розірвати Антона. Сідаю, насилу втримуючись, щоб не впасти на нагріте сонцем дерев’яне сидіння. Не залізна ж я, врешті. Антон це помічає. Та я і не збиралася приховувати втому та корчити з себе супержінку.

У темних очах сусіда раптом пробігає щось цілком людське.

— Дідько з ним, сам винен. Усе зіпсував. Виродок самовпевнений. Казав йому: не все так просто, Валерію Едуардовичу. Треба ж враховувати, з ким маєш справу. Ну хіба можна вимагати від дитини, аби вона відразу спокусилася владою чи балачками про вищість сірих і всяке таке? Ти ж, певно, себе ледь не за людину тримаєш досі, так? Он і зараз переймаєшся тим непутящим дівчиськом. Як її там, Іра-Ірен? До речі, до божевільні я б її не довів, то блеф, однак пам’ять не завадило б підчистити…

— Ага! — іронізую. — Для її ж блага, звісно. А лікувати амнезію Ірці потім хто буде, я?

Переводжу розмову на інше:

— Що в мені такого незвичного, Антоне, скажи? Нащо я йому я була потрібна, га?

— Він зі мною не всім ділився. Та все ж… Дещо знаю. Молодняка у них майже нема, а тут раптом ти намалювалася. Просканували уважно. І нічо таке відкриття — молодий і сильний янгол. Унікальний просто. От Едуардович і захотів тебе під власне крильце взяти, ручною зробити. Адо, тільки чесно: ти справді не знала, що ти янгол і що твій батько живий?

Хитаю заперечливо головою:

— Справді не знала, що батько живий. А про янголів? Я просто не вірила в це.

Він веде далі:

— Не вірила? Цікаво. Валерій знав твого батька, навіть дуже-дуже добре знав. Певний час вони справно прикривали один одному спини, потім щось не поділили, стали ворогами. Далі твоєму батькові набридло ворогувати і він відійшов убік. Не всі це зрозуміли, дехто сказав, що він злякався, але у вашій сім’ї завжди народжувалися диваки, яким плювати, хто що скаже. — На секунду в його голосі з’являється повага. І водночас злість на таку дурну поведінку. — Ну, а щодо помсти… Тебе хотіли зробити спочатку ручною, а потім…

— Що потім? — запитую, хоч і знаю, що могло бути потім.

Він відповідає притишено:

— Дурня повна, звичайно. Мало що Едуардович хотів. Зрештою, тепер і не дуже цікаво. Сама бачиш, до чого призводить недооцінка суперника, тобто суперниці.

— А тобі, Антоне, від мене чого треба? — Цікаво, він так і не сказав «у нас», говорячи про сірих янголів.

Та, зрештою, я й сама спершу без вагань зарахувала його до типових вампірів. Щоправда, до підвиду, котрий живиться лише емоціями. Ну, мені «мінус» за неуважність. Він таки з сірих. Та тільки чого він мені заздрить так відверто? Хоч пропонуй махнутися — як там я висловилася — «екстрасенсорними здібностями»…

— Мені від тебе? — удавано дивується Антон. — Навпаки! Це тобі не завадила б надалі моя підтримка. Ти, можливо, дещо й умієш. У це, звичайно, мало хто повірить після сьогоднішнього, скажуть, що вмієш багато, але чи варто зупинятися на досягнутому? Ну, якщо хочеш і далі таці в якомусь кафе тягати чи в магазині за прилавком стовбичити та спілкуватися лише з людьми, і то переважно з невдахами, — твоє право. Я шануватиму твій вибір. Але я — не всі. Багато хто вирішить, що слід тебе скерувати у правильному напрямку. А роблять це у нас зазвичай силою. Якщо комизитимешся, то приберуть, щоб інших не спокушати поганим прикладом.

— Благодійник відшукався! — Можливо, мені доведеться пошкодувати про ці слова, та невже він вважає мене аж настільки наївною? — Що, набридло бути в ролі служки, а самого поки ніхто всерйоз не сприймає?! Вирішив, що витяг виграшну карту, на яку варто поставити? Та ти ще й обережний, спершу перевірив, чи не трапилася замість козиря якась дрібнота. До речі, у мене ще один вихід є: зараз на вокзал, сяду на найближчий потяг — і шукайте вітру в полі!

— Твій батько теж колись обрав утечу, а тобі наплели, що помер… — Він навіть не завершує думку. І так зрозуміло: «Глянь, до чого це привело. Влаштовує така доля?»

— Усе, аудієнція затягнулася. Досить з мене на сьогодні сірої маячні.

От не думала, що колись настільки зрадію появі Павла…

***

— Ми і так закінчили, — улесливо озивається Антон. — Дівча зараз не в тому стані, аби обговорювати серйозні речі.

— Думаю, під час вашої першої зустрічі вона виглядала набагато краще. Чи не так? Скажи, Антоне, до її нинішнього стану ти часом не доклав рук?

Навряд чи Павло розраховує на те, що супротивник соромливо опустить очі. Антон голосно хмикає.

— Та ну, Павле, скажеш таке! Зрештою, під час вашої останньої зустрічі у «Янголі» Адка теж виглядала набагато ліпше. Не вберіг її саме ти чи хтось із твоїх підлеглих.

Певно, така люба розмова могла б тривати довго. Та, на щастя, до обох швидко доходить, що я себе поводжу якось неправильно. Не втручаюся в розмову, не огризаюся на випади, не посилаю нікого, не нервую. А просто сиджу і мовчки ковтаю газовану воду. А ще подумки дякую Вікторові, який, поки інші вирішували глобальні проблеми, приніс мені попити. Зуби вже майже не стукотять по пластику стаканчика, та все ж вигляд у мене доволі кепський…

— Ну, зі мною вона поки піти не схоче… — Після невеличкої паузи Антон діловито веде далі. — Думаю, в тебе, Павле, таки вистачить розуму відвезти її додому, а за потреби викликати лікаря, простежити, щоб твоя дівчина не вплутувалася в інші історії… Я ж тут залагоджу… справи. Ви ж наслідили… І навіть не підставиш вас, бо тоді і з малої користі ніякої. Ще зустрінемося, добалакаємо.

— Вона не моя дівчина, — рішуче оголошує Павло, простягаючи мені руку, аби допомогти підвестися. — А тобі, Адо, й справді варто відпочити. Маєш паскудний вигляд. То йдемо, чи що?

Дякувати Антону за те, що перетворився на тимчасового союзника, ніхто, звісно, не збирається. Та все ж, Антон не був би самим