Крила кольору хмар - Дарунок Корній

— А розбивати ми нічого не будемо, Іро! Можна ж просто відчинити.

Рішуче підходжу до найближчого контейнера, де завмерло чарівне у своїй тендітності пташеня. Коротко кидаю:

— Допоможи, Іро. Та не пхайся досередини, дурко. До них не можна надто часто торкатися, як до крил метелика. Вікно навстіж відчини!

Мить — і пташа здіймається у повітря. У мене дивне відчуття, ніби я з власної волі знищую справжнісінький скарб. І водночас пишаюся цим.

Далі у вікно випурхує ціла зграйка метеликів, квітів, ельфів, комах. Щоразу це трохи легше. Але саме «трохи»…

Обережно цікавлюся, а що бачить Іра? Виявляється, лишень блискучі іскорки, що завиваються у крихітні, неймовірно красиві смерчі. Варто запам’ятати. Може, коли знадобиться. Далі Іра мовчить, а я швиденько закінчую справу. При цьому розумію, що добрими наші дії можна назвати лише через силу: у випущених на волю полонених мізерний шанс дістатися до колишніх власників чи до неба. Ще якщо з живими власниками можна якось уладнати, то з мертвими набагато важче. Тут спеціальні знання потрібні. У мене їх поки немає. Вільні від тіла і від свого прямого призначення душі залишаються закладеними.

— Ну все, Іро, з мене досить благодійності на сьогодні. — Я повертаю голову до розпластаного тіла Господаря. — Йому я «швидку» не викликатиму, а ти — як хочеш.

Рішуче прошкую до виходу.

На щастя, Ірка зі мною погоджується. Певно, зрозуміла, що не варто співчувати усім підряд, особливо тим, хто хотів тебе щойно вбити. Тож мовчки чимчикує за мною.

Услухаюся в будинок, призупинившись на широких сходах. Так я і думала: цей дім має свою індивідуальність, та краще б залишався звичайною цегляною коробкою, що дає притулок людському мурашнику. У нього вмуровано живцем жертви, і не одну. До того ж не лишень людські. Це його охоронці, душі припнуті до вмурованих тіл. Бр-р, ну й характер у будиночка! Точно як у його господаря. Навіть пробує навіяти мені примарні уявлення, потріскуючи панелями та усіляко намагаючись переконати: поруч причаївся ворог.

До речі, де охорона?! Антон не виглядав клінічним ідіотом, здатним залишити Господаря без захисту. Звичайно, не від нас, смертниць, його захищати, та всяке буває. Підпалив же хтось «Янгола»… До речі, чому така назва — «Темний янгол»? Чому не «сірий»? Як засторога для всіх сірих: пам’ятай, мовляв, чим можеш закінчити свій шлях, якщо грішитимеш… Тю, і знову не про те думаю… Безголова.

Ні, ми в будівлі самі. Ну, майже самі, та я зараз не хочу думати про ту кімнату з колекцією, де на підлозі напівмертве людське тіло. Є клопоти й важливіші:

— Іро, ти ж не хочеш потрапити до божевільні? — Навіть не чекаю відповіді на відверто провокаційне запитання. — Ти не дурна, тож повинна розуміти, що подумають люди про наші пригоди, якщо розповісти правду. Спробуємо забути про те, що з нами відбулося. Просто забути, га?

— Забути! — киває Ірен. Вона не проти. Звісно, не проти, бо розгублено додає: — Хотілося б, та чи зможу?

— Навряд чи, — відповідаю чесно. — Однак спробувати мусимо, гаразд? Тільки давай з’ясуємо дещо раз і назавжди. Так, я трішки схожа на Валерія Едуардовича, бо, якби стала заперечувати, що геть інша і що випадково його перемогла, хіба б ти повірила? Та наша схожість лишень в одному: ми належимо до когорти людей… Е-е-е-е-е, як би точніше сказати… До людей з особливими талантами.

Я не можу озвучити всієї правди, бо й сама не всю її знаю. І не можу прочитати звичайній людині лекцію про кастовий поділ серед янголів. Бо вона мене тоді вважатиме чокнутою, а якщо трапиться диво і повірить, то стовідсотково збожеволіє.

— Звісно, Іро, я не ідеальна. Та у мене, чесне слово, ніколи не було, нема і не буде такої колекції. І не лише цим ми з Едуардовичем різнимося. Тобто…

— Припини! І вибач, — перебиває Ірка, відчуваючи, що трохи мене образила, порівнюючи з Господарем, і тому їй ніяково. — У мене випадково вирвалися ті слова. Ти не така, як він. І ти мене врятувала. Я це знаю і пам’ятатиму.

Киваю. Усе повертається на круги своя, і я для неї не лишень борець проти поганців, а й звичайна дівчина Адка, офіціантка та студентка.

— Слухай, Адо, скажи, будь ласка, то моя душа насправді настільки гарна, що Едуардович хотів мати її в колекції?

Я чекала цього запитання. Я б також на її місці спитала. Бо це, виходить, головна причина всіх сьогоднішніх та, зрештою, й учорашніх бід.

— Так, Іро. Вона — прекрасна, надзвичайна, унікальна! Якби було по-іншому, то Валерій Едуардович так відчайдушно не хапався б за тебе.

Цього разу брехня злітає з моїх уст напрочуд легко, бо я вже знаю: далі говорити не доведеться. Ми нарешті на задньому подвір’ї. Тепер залишається дрібниця — вийти за ворота, на волю.

***

Він навіть не дуже ховається. І зброї в руках нема. У нас із Іркою, до речі, теж. Напевно, слід було пошукати в будинку щось більш-менш схоже на пістолет, кастет чи принаймні ніж. Але від думки, що треба доторкнутися до якоїсь речі в цьому заклятому домі, починало млоїти. Краще так, урукопаш, аніж зі зброєю, яка в будь-який момент може зрадити.

Наш старий знайомий, нібито-брат-Антона, вирішив розібратися з нами голіруч. У наркоманів, хай і з надприродними здібностями, своя логіка. По-перше, він не чекав нас. По-друге, він ніколи не вважав жінок серйозними супротивниками. По-третє, він ще не знає, що Господар у нокауті. А по-четверте, він зараз ситий (мене пересмикує від думки про те, як він отримав свою дозу). Останнє, хоч як дивно, нам на користь, бо стан ситості — не найкращий для того, кого тримають за сторожового пса.

Я першою зробила крок до нього. Кинула через плече Ірці, аби не лізла. Раптом у нього стане-таки розуму спробувати захопити її у заручниці. А мені що тоді робити? Трохи згодом осягнула, наскільки бездумно я тоді геройствувала. А тієї миті була переконана, що переможу обов’язково, може, тому, що лють на весь світ ще до кінця не вивітрилася, а кращого об’єкта, аби її зігнати, поки що не з’явилося.

Певно, кумедно це виглядало збоку… Перемащене власною кров’ю дівчисько з розпухлою губою, яке ледь тримається на ногах, — та здоровий парубок навпроти.

Не знаю, хто б переміг у цьому поєдинку, бо альтернатива виглядала аж надто невтішною. Однак несподівані глядачі не збиралися чекати результату двобою.

***

Я так і не збагнула, звідки вони взялися. Просто сприйняла