Крила кольору хмар - Дарунок Корній

Нічого собі! Замість замислитися, звідки він про мене стільки знає, відверто ображаюся. Чому об’їдки? Нема нічого щедрішого за сонце, багатшого за вітер, чистішого за живу воду. Ну й блискавки теж інколи можна спробувати. Правда, це — їжа для гурмана, бо доволі небезпечна забавка.

Зрештою, я ж не беру силою чи оманою і не вициганюю. Природа дуже багата, сама щедро ділиться з тими, хто ладен брати. Навіть радіє з цього. Бо що більше віддаєш, то більше отримуєш натомість. Тож я ніколи не скаржусь ні на спеку, ні на холод, ні на сльоту. І дякую, як умію і можу. До чого тут об’їдки?

На мою відповідь і не чекають.

— І все ж, Адо, чому «Темний янгол»? Зізнайся, ну?

Знов за рибу гроші. От же ж причепився! Цікаво, що він хоче від мене почути? А от візьму і скажу правду! Хе, і буде тоді велике розчарування! «І як воно позначиться на тобі?» — шепоче обережність. Тут наша душевна розмова враз обривається. Буденно, звісно. Стуком у двері. Судячи з виразу обличчя Господаря, він не чекав такого зухвальства.

На порозі Антон. Зблідлий, готовий до неприємностей. Не витрачаючи часу на вибачення й інші формальності, випалює:

— «Темного янгола» підпалили. Здається, клубу гаплик. Остаточний кінець тобто.

Його погляд зустрічається з очима Валерія Едуардовича, й чоловіки одночасно повертаються до мене. Чи то не занадто — дозволяти звичайному охоронцю таке майже панібратство? Та зараз не до цього, бо на мене націлені два запитальні погляди.

— Ти щось про це знаєш?

— Ні.

Лаконічність буває переконливішою, аніж довгі безглузді тиради. Зараз не час на довгі монологи про те, що я далеченько від клубу. При мені він точно не палахкотів.

І раптом мені робиться дуже шкода його. Ні, не клубу, звісно! Янгола з вивіски. Того, що кутався у свої крила, ховаючись чи то від поглядів настирливих відвідувачів, чи й від усього світу. Уявляю, як полум’я добирається до нього, опалює крила…

Хочеться вірити, що полум’я справді очищує, що біль лікується болем… І крила відростуть заново. Уже білі.

Користі від таких думок… Хоча мені стає-таки трохи легше.

***

Коли пролунала звістка про знищення «Темного янгола», здалося, що мене знову відправлять до «в’язниці» на кілька годин, поки з’ясують, хто ж ті самогубці-підпалювачі. Щоб відмовитися від цієї думки, Господарю знадобилося півхвилини.

Судячи з реакції служника — незвично довгий проміжок часу. Антон навіть щось запідозрив, пильно вдивляючись у мене й незадоволено хмурячись.

Урешті роздуми його хазяїна закінчилися логічним висновком: кілька годин значення не мають. Тож на згарище відрядили Антона. Він мусить дізнатися подробиці, а заодно переговорити «з ким треба», аби міліція не плуталася під ногами, заважаючи вишукувати зловмисників і карати їх аж ніяк не за «надто гуманними людськими законами». Також чоловіку наказали організувати прибирання приватного будинку Господаря від зайвого. Це змусило мене нашорошитися. Найгірші підозри підтвердив швидкий погляд Антона у мій бік.

От тоді тривожно стислося серце: чи не належимо часом ми з Іркою до того «зайвого»? Валерій Едуардович заперечно повів головою. Це неабияк здивувало Антона. Але він промовчав і тільки ствердно кивнув. Мовляв, усе зрозумів, виконую.

Антон виходить із кімнати, і ми знову з Валерієм Едуардовичем наодинці.

— Адо, я хочу тобі дещо показати. Дещо справді грандіозне та важливе для мене. І сподіваюся, що ти, як одна з небагатьох чистих сірих янголів, належним чином оціниш мою колекцію.

Я ледве стримуюся від подиву. Ким мене тільки не називали… Он Інка й досі з підозрою ставиться до мого хобі збирати чужі історії та часто вляпуватися в них. Однак чистим янголом мене досі ніколи ніхто не називав. Хіба що бабуся Ядвіга. Але це від великої любові.

Господар тим часом підходить до стіни праворуч від вікна. Аж під стелю стелажі з книгами: товсті фоліанти в дорогих шкіряних палітурках, із золотим та срібним тисненням на корінцях. Назви майже всі латиницею. Не питайте, звідки знаю. Був у мене хлопець, майбутній хірург, а в медичних вишах досі цю мертву мову вивчають. Пам’ять маю чудову, і коли він уголос завчав щось на кшталт Aurea mediocrĭtas (золота середина), то моя пам’ять теж це вловлювала і запам’ятовувала. Більше того, мені вдавалося набагато швидше, аніж йому, зафіксувати в пам’яті й слова, і словосполучення, і навіть цілі речення. Якщо мій колишній і залишив по собі щось добре, то це — ази латиниці. Невже Валерій Едуардович викрав мене для того, щоб похизуватися колекцією старовинних видань — Горацій, Теренцій, Платон, Сократ, Аристотель, Ювенал? Але ж я не спеціаліст у царині книгознавства чи книголюбства! Щось тут не так.

І справді не так. Він тисне на томик Овідія — і книжкова шафа виявляється ще й дверима, за якими заховано ще одну кімнату.

— Прошу, Адо! Це і є моя колекція, єдина і неповторна. Такого жоден колекціонер світу не те що дозволити, а й уявити собі не може. Сподіваюся, ти належно її оціниш. Я ж знаю, що ти знаєш.

І він підморгує мені. Невдоволено хмикаю. Цікаво, що він таке знає, про що я типу знаю? Валерій Едуардович простягає перед собою руку, запрошуючи мене першою увійти до напівтемної кімнати. Усередині щось блідо посвічується, мигає. Однак цього недостатньо, аби бодай щось там розгледіти. Зрештою, і часу в мене на це нема. Не вічно ж мені стовбичити на порозі. А, гірше вже не буде. І тільки-но моя нога торкається підлоги сусідньої кімнати, як умикається світло. І я вражено завмираю на місці. Бо те, що я тут бачу, не просто віднімає мову — воно майже відбирає розум.

***

— То як колекція, Адочко, люба? Справляє враження?

Враження? Мамо рідна! І він ще питає. Я торопію і гублюся настільки, що не в силі вимовити й слова. У мене підгинаються коліна, до горлянки підкочує клубок млості. І водночас, хай і соромно в цьому зізнатися, я зачарована видовиськом. Я майже силою запихаю досередини вигук здивування, змішаний із захопленням.

Відводжу очі від видива, хай це і розцінять як слабкість. Але тільки на мить. Бо це понад мою силу — не дивитися. Знову втуплююся в «колекцію». Одна стіна кімнати від стелі до підлоги заставлена скляними контейнерами. А світло, яке я бачила в темряві, зовсім не підсвітка — то світяться самі «експонати». Такі