Крила кольору хмар - Дарунок Корній
— Досі боїться? — Я не стримуюся. — Валерію Едуардовичу, ви мене точно ні з ким не сплутали? Який батько? Мій тато давно мертвий, чи ви не чули, що я вам розповідала?
Чоловік підходить до вікна. Мовчки щось там розглядає. На вікні цієї кімнати також ґратки. Озирається, кидає через плече:
— Який батько? Рідний по крові. Твій батько живий, Адо! Думаєш, легко вбити янгола? Дивно, що стара Ядвіга тебе нічого не навчила. Мати силу — ще не все. Потрібно вміти нею користатися. Дурень твій батько, Адо. Себе занапастив і дітей, вважай, також. Неуки ростуть. Зрештою, хіба ти винна? А яка користь із дівок?
Що за дурощі він верзе? Звідки він знає мою бабусю? І сестри мені не треба, мені брата з головою вистачає. І батька, та ще й якогось такого незрозумілого, теж не треба. Від мене особисто що це падло хоче?! І до чого тут убити янгола? Скажіть, до чого?
Не стримуюся:
— А у вас, либонь, самі хлопці в родині, та ще й гарно всьому навчені?!
Саме такі-от безглузді репліки і потрапляють у «яблучко». От і його обличчям майнула тінь, швидко відводжу погляд. З власної волі, немов підкреслюючи: мене зовсім не цікавить, що в когось можуть бути хвилинні слабкості. Та запізно: тіло затоплює хвиля болю. Хвацький ляпас. На щастя, це поки лише нагадування, що не варто забувати, дівко, на чиїй території ти перебуваєш. Сильно закушую губу, та вчасно похоплююсь: краще стогін, перед ким тут викаблучуватися, демонструючи силу волі? Він може й повторити, і вдарити сильніше.
У відповідь на мій стогін лунає спокійний, розважливий голос, так, ніби щойно нічого не трапилося. Чергове безглузде запитання:
— Що ти знаєш про сірих янголів, Адо?
— Це щось типу з легенди про повстання янголів. Сірі — то ті, котрі боязливо вирішили відсидітись у хмарах, поки арханголи з Люцифером та його військом рубалися. Тільки дещо прорахувалися. І вчасно не встигли стати під знамена переможців.
Задоволений кивок. Ще трохи — і мені запропонують взяти цукерку за старанність.
— Я б не називав це боязливістю, Адо, швидше розумом, — поправляє мене Валерій, як школярку, котра не надто добре засвоїла урок. — І що ж далі було з тими обережними?
Дикість ситуації мене вже не бентежить. Говорили про батька, тепер поговоримо про створення світу. Старанно морщу лоба, бо ж не відчепиться.
— Хтозна. І світлі, і темні їх вважали зрадниками, а не просто розумними та обережними. Навряд чи їм пробачили. Певно, скинули донизу. Лишень не в пекло. Там місце темними зайняте. Так сірі потрапили на землю.
Цього разу мої роздуми не розсердили, а зацікавили чоловіка. Так, певно, дивляться на вихованця інтернату для психічно відсталих, який, урешті, ощасливив-таки втомленого вчителя відкриттям, що два на два — чотири. А ось і наступне запитання. А ти що собі гадала? Тут навряд чи дозволять розслабитися:
— А на землі з сірими що сталося, як вважаєш?
— Ну, темні, ті, що не долетіли до пекла, хто де впав, там і залишився. Звісно, якщо вірити казкам. У річку впав — став водяником, у ліс — лісовим господарем, у хатинку — домовиком… Ой, а тоді хатки вже були чи ні? Може, лишень печери?
Це мені нагадує семінар, де терплячий викладач підштовхує студента-невдаху до потрібної відповіді. Найгірше те, що мені справді цікаво і згадувати десь-колись прочитане чи почуте, і логічно міркувати, і дещо вигадувати.
— Навряд чи. Невже ти, розумниця, та з такими генами, справді віриш у фольклорні побрехеньки? Запам’ятай на майбутнє: нікому і нічому не вір, навіть тому, що люди звуть першоджерелами.
— Отаке! Тоді звідки вампіри вкупі з вовкулаки взялися? Чи ви скажете, що вони теж фольклор?
— Не фольклор. Це нащадки сірих янголів. У деяких випадках виродження неминуче. Усесильність породжує вседозволеність… А то потім вилазить боком.
Яка вседозволеність? Подумки ставлю запитання, бо щось не дуже хочеться перепитувати про таке. Цікаво, він хоч трохи вірить у те, що я йому щойно наплела?
— Історію пишуть переможці, Адо.
— А переможені?
— Переможені, на жаль, заклопотані геть іншим. Виживанням та помстою. — Це ж треба вміти — банальності, які він зараз виголошує, наповнювати такою переконливістю.
Валерій Едуардович знову всідається в крісло, закидає ногу на ногу і веде лекцію далі.
— Коли йде битва між двома рівними суперниками, хто виграє, як думаєш? — Це риторичне запитання, бо чоловік говорить далі: — Знаєш, Адо, то сірі повинні мати претензії до темних, а не навпаки. Ми ж на них ставили. Темні самі винуваті, що продули битву. Не можна бути аж таким самовпевненим, коли маєш справу з надто правильними. Тобі здається, що ти знаєш про нього все. Адже правильний має діяти строго за правилами. Однак… Не так сталося, як гадалося. Бувають винятки. На те вона і війна. Темні самовдоволено та самовпевнено кинулися в бій. Світлі заманили темних у пастку. І темні програли. А потім у всьому звинуватили сірих. Звісно, сірі перетворилися на вигнанців. Чужі для світлих, чужі для темних, викинуті небесами на землю. Але до честі сірих слід сказати: вони зуміли-таки зберегти янгольську міць. Насправді не так це легко: втримуватися від спокус, не асимілюватися з людьми. Звичайно, знайшлися й слабодухі, які вимолили прощення у світлих учинками, прислужництвом, доносами. Хоча, як на мене, цілковитого прощення не існує… Дехто з сірих пристав до темних. Тут і прощення просити не треба, і якісь вчинки робити. Падіння — найпростіший шлях до самознищення. Уже не кажу про тих, хто взагалі скотився до дрібної нечисті. Замкнувся на служінні чомусь чи комусь одному, часто не зовсім живому, — лісу, дереву, водоймі. Ото ти про них згадувала — домовики, водяники і так далі. А дехто… Надто втомився від ролі вигнанця. Настільки, що пішов назавжди, та й по всьому.
— Це самовбивці? — Мені стає цікаво, і я, вже не соромлячись, запитую.
Валерій Едуардович поблажливо посміхається. На запитання він не відповідає, веде своє:
— Гірку картину я намалював, Адо? Невже виродження сірих неминуче? Очевидно, так. Бо й нащадків щоразу менше народжується. І віра у всемогутність янголів, для якої вороги — ніщо, перетворюється на міф.
Він знову похмурніє. Підтримувати розмову з
