Крила кольору хмар - Дарунок Корній
Цих грошей має вистачити на багато що. Це і компенсація витрат на мій похорон, і на навчання Аделаїди, і на те, щоб поставити дитину на ноги».
Так, я грішна, бо не втрималася і прочитала того листа, адресованого мамі. Попри внутрішнє застереження, що чужі листи читати не годиться. Найгірше було від слів «спробуй полюбити свою доньку». Виходить, мене тепер ніхто не любив.
Мама після цього вечора дала мені спокій. Правда, вистачило її ненадовго. Мене, зрештою, теж. Бо через місяць я пішла з дому назавжди.
***
Струшую з себе родинні спогади, які неочікувано навалилися на мене. Згадую десятки почутих схожих чужих історій. Однокласниці, одногрупники, приятелі, випадкові супутники в електричках та потягах, співробітники — всі старалися виговоритися, позбутися зайвого болю чи просто полегшити його. Кожна історія — то чиєсь пережите життя, вона обов’язково відкладеться десь на денці душі, часто припадаючи пилом у закапелку пам’яті. Та вона нікуди не зникає і найпотрібнішої чи, навпаки, найнепотрібнішої миті виходить нагору. Он, Інна переконана, що я живлюся тими історіями, набираюся сил після таких сповідей. Дурниці. Мені це не потрібно. Хай я самовпевнена шмаркачка. Але у мене достатньо власних сил. І я ніколи не грабуватиму тих, хто прохає навіть не крихту хліба, а лишень дрібку уваги. Ви б здивувалися, дізнавшись, на що ладні звичайні люди заради того, аби їх вислухали…
Переконання, що світ схожий на головоломку, яку бачила у дитинстві, — там у більші візерунчасті кульки були вкладені менші, — приходить із часом. Як і щире обурення: чому інші не бачать цього? Дуже раділа, коли вперше довідалася, що потойбічних істот, яких мене навчила розпізнавати бабуся, бачу не тільки я і що всі вони мають свої назви: вампіри, перевертні, домовики, літавиці… І насправді вони зовсім не схожі на тих дивних подоб, своїх двійників із голлівудських стрічок. Із деким із них я навіть товаришую тепер. Здебільшого вони мене вважають «своєю», бо не вміють зазирати в душу, а можуть тільки відчувати. Тож я для них — новенька, якою можна опікуватися, навчати чи зневажати, — і таке трапляється, — але аж ніяк не їсти. Свій свого не їсть — закон істот.
Так, я жодного разу не втрапила до пастки. Завжди «своя», ну, може, трохи дивакувата. За це не вбивають. Принаймні ті, кого заведено кликати нечистю. Там своїх зазвичай бережуть.
Дещо незрозуміле й дивне я бачила на власні очі. Дещо навіть намагалася спробувати. Та ці мої «спроби» нагадували потуги малолітньої ідіотки, котра на вечірці дозволила себе переконати: від одного разу звикання не виникає. Авжеж, ніхто і гадки не має робити з неї наркоманку, але в житті треба спробувати все. Таки правда, пробувала я й капості чинити, хоч і дрібні. Та вчасно зупинилася. Не моє це. Жодного задоволення, навпаки — муки сумління.
Усе ж, я не одна з «них»…
То хто така Ада?! Тепер от з’ясовується, що донька сірого янгола? Онука матері сірого янгола? Донька людська, бо ж мати у мене людина? Дуже-дуже хочеться сказати: просто людина. Ну, зі своїми джмелями в голові, але ж бувають і гірші? Тільки чи мій сьогоднішній співрозмовник повірить у це, якщо я сама не впевнена у відповіді?
***
— Отже, вампіри там, перевертні й усі інші істоти, хоч і далекі родичі сірих, та за статусом нижчі за янголів?
Здається, Валерій Едуардович задоволений ходом моїх думок. Поблажливо посміхається.
— Ну, майже родичі. Є різні думки з цього приводу. — Валерій Едуардович хитро уникає прямої відповіді й додає: — Це не співвимірно, Адо. Вампір ніколи не стане янголом. Це як порівнювати Марс і Сонце. Сонце — зірка! Марс — кусень ґрунту. Усе.
— А янгол може перетворитися на вампіра? Тобто Марс стати Сонцем?
Він лукаво мружиться, хоч і не дає прямої відповіді.
— Тоді якась повна лажа виходить, пане Валерію. Скажіть, навіщо Сонцю шматки планет? Тобто нафіга вищим скуповувати душі? Тільки не говоріть мені, що ви вперше про таке чуєте. Ви ж їх не той… — Затинаюся, не певна, як сказати: «їсте», «п’єте», «виціджуєте»? І чим це відрізняється від дії тої ж упирки Інни? Хоч ні, вампіри душ не спивають.
— Харчуватися душами?! — Він іронічно піднімає брову, а в очах — сутінки. Я не казала, що терпіти не можу сутінь? Краще вже темна ніч. Там хоч зірки бувають, ну й місяць… — Знаєш, Адо, ти майже влучила в ціль. Бо дехто з наших дійшов і до такого. Екзотично, хочу зазначити. Бо дозволити таку-у-у, е-е-е-е, розкіш можуть собі далеко не всі. Лишень із підхожим статусом. Знаєш, воно сили відновлює, здібності покращує… Але і плата за це — немала.
— Як за дорогі наркотики?
— Ну, як за людськими мірками, хай так. Один… мій знайомий так втягнувся, що й власну душу заклав, коли не стало сил терпіти.
Перша моя думка, мабуть, була не дуже доречною: отже, душу сірого янгола теж можна закласти! Потім дійшло:
— Це той, що приходив сьогоднішньої ночі до «Янгола» склянки бити?
Запитувати, чому нещасний (нічого собі нещасний, якщо згадати, чому він це зробив!) заклав душу, не хотілося. Чи ж не зрозуміло?
— Саме він. Ти спостережлива, — чи то із схваленням, чи з осудом відзначає співрозмовник. І, мабуть, у винагороду пояснює: — Хотів, певно, викликати на двобій. Здатність об’єктивно оцінювати власні сили атрофується першою за такого… способу життя. Та ще й плюс ці дешеві ефекти, спроба влаштувати бучу… — Він морщиться.
Дарма я згадала про «Темного янгола». Зараз розмова знову повернеться до питання: що я там забула? Тому наважуюся вклинитися в паузу:
— Скажіть, а з позиченими душами що? Не з проданими, а позиченими? Невже нема спокуси покористуватися таким скарбом, спити трохи сили?
— У народі такі душі називають закладеними, або заложеними. — Він мружиться, наче кіт на осонні, чомусь аж надто задоволений собою. — Бачу, ця тема тебе особливо цікавить, дівчинко. Очевидно, ти про це чула чи знаєш навіть?
— Чула. Від бабусі. Як стару сільську бувальщину, і тільки. Бачу, що майже всі бувальщини чи легенди — це не тільки фольклор. Вони «ноги» мають.
— Мають. Це правда. А щодо спивання сил, то… Уже краще
