Крила кольору хмар - Дарунок Корній
Як там сказав Валерій Едуардович про переможців? «Переможець — це той, хто зважився на крок, який лякає навіть найзухвалішого ворога». Може, й правда. Та я знаю ще один вислів, який мені видається більш точним. Приречені —це ті, кого загнали у глухий кут, звідки нема відступу, і в кого не залишилося вибору — померти або вижити за будь-яку ціну.
6. Хоч як дивно, ще досі день
— Ні-ні, Адо! Переможці — це ті, хто вижив… — говорю я поки пошепки, підбадьорюючи себе. Тьху ти. Звестися на рівні поки несила. Стою на колінах.
Та зараз це значення не має. Навіть якби надривала горлянку, супротивник мене не почув би. Про всяк випадок схиляюся над нерухомим тілом Едуардовича, втуплююся в його розплющені порожні очі, киваю своїм думкам. Не певна, що хотіла саме цього. Але інші варіанти були ще гірші.
— Ти… тобто ми його вбили, так? — машинально відзначаю оте дурне Ірчине «ми». Множина тут нібито ні до чого.
Ірина не зомліла, це вже добре. Хоча колір її обличчя захвату не викликає.
— Ні, Іро. Не вбили. Він житиме. От зараз його знайдуть, викличуть найкращих лікарів або завезуть у найдорожчу клініку і почнуть вичухувати, — зітхаю із щирим жалем. — Так що житиме, падло, довго, але не певна, що щасливо. Комфортабельна лікарняна палата, ввічливий персонал, якісна і, звісно, здорова їжа та всі необхідні пігулки… Однак навіть із серйозними грошима це таки перебування душі в майже повністю паралізованому тілі.
Замовкаю, відчувши, що останні слова звучать аж надміру цинічно. Та, погодьтеся, у мене є привід для злості.
— Іро, може, його добити, щоб уже напевне? — уточнюю без особливої надії.
Повільно підіймаюся, ледь заточившись. Розставляю ширше ноги, щоб устояти. Особливої радості від перемоги не відчуваю. Та й узагалі, завжди думала, що в таких випадках емоції мали б вирувати геть інші. Щось на кшталт ейфорії.
Іра заперечливо хитає головою і чомусь перелякано задкує від мене. Так, ніби я — її найлютіший ворог.
— Адо, ти хто така насправді? Т-т-ти, ти сильніша за нього?! А чому тоді раніше не врізала цьому падлу?
— Бо я — божевільна садомазохістка, котра отримує задоволення від болю і приниження! Не мели дурниць, Ірко, ну, яка там сильніша? — Ледь стримуюся, аби не зірватися на крик, хоч і сил на це в мене немає.
Проводжу долонею по обличчю. Чому це очі в мене вологі? Блін! Знайшла час…
— Іро, я слабка настільки, що навіть не пробувала боронитися на рівних із ним, розумієш. Просто… Ну, уяви, що я виставила перед собою дзеркало. І він зазирнув туди.
Чи я вчителька, щоб роз’яснювати, що відбулося?! А доводиться, і не так Ірі, як собі. Розказувати про силу сірого янгола, котра відбилася під певним кутом та вдарила по ньому ж. Бувають у мене осяяння. До цього так чинила хіба коли хтось аж надто вивертав переді мною душу, і я боялася вгрузнути у чужому болю. Повертала назад той біль.
Цікаво, він же досвідчений боєць… був… Невже досі жодного разу нікому з його ворогів не спало на думку перетворити власну слабкість на зброю? Це ж легко. І раптом чомусь яскраво згадується розповідь моєї бабусі про те, що темні янголи розпочали війну саме через пиху, а не так, як пояснював мені нещодавно Валерій Едуардович, начебто недооцінили суперника. Ех, певно, сірі не дуже їм поступаються у зарозумілості… От і я сама навряд чи колись визнаю, що блискуча ідея тактики ведення бою спала мені на думку за мить до реалізації. Та й то через те, що мене витверезило «дзеркало» — випадкове моє відображення в очах Ірки.
— Він побачив у дзеркалі те, що заміняло йому душу, і…? — Ірці перехоплює подих. І не лише від жаху. Отак народжуються нові легенди. Чому вони завжди гарніші, ніж життя? Про всяк випадок киваю. Те, що у нього замість душі, — видовище справді не для нервових…
— Хто ти, Адко? І чим ти краща за нього?! — І що, цікаво, вона бажає почути у відповідь?
«Тим, що тебе не схотіла вбити?!»
— Ви вампіри, так?
Господи! Покарай усіх творців фільмів жахів! Набридло! Дістало!
— Я не люблю часник, Іро. То факт. Та від сонця не ховаюсь, зі срібних ложечок їм, срібні прикраси ношу і в мене є хрещениця, тож і в церкві я теж інколи буваю. Можу перехреститися. Обережно! Скло!
Валерій Едуардович, падаючи, розтовк склянку з водою.
Іра завмирає на півкроку. Я мимоволі милуюся її граційним рухом. Йде, неначе танцює. Я так не втну ніколи, навіть якщо оселюся в танцювальній залі. Яка дурепа вигнала дівчину з балетної школи? Може, травма була не такою вже і серйозною? Якби тоді її не вигнали, то, гляди, зараз уже б роз’їжджала по світу з гастролям, а я б мала менше клопоту.
Іра обережно озирається на скляну експозицію позаду.
— Скажи, Адо, а це скло можна розбити?
— Розбити можна все, якщо знати, де і як бити. — Не втримуюсь і підходжу на крок ближче до стіни з колекцією.
— То розбий! — Диви-но, а вона швидко оговтується.
Зітхаю. Краєм ока бачу розпластане тіло колишнього Господаря «Темного янгола». Може, мені поки що просто не пощастило. Напевне, існують інші сірі янголи, може, навіть хороші.
— Ну, Адо! — окликає мене Ірка. — Давай розіб’ємо, будь ласка.
— Отак просто розбити? Щоб покалічити їх уламками скла?
Іра зітхає, в її сірих очах остаточно гасне вогник божевілля.
— То це і є душі? Валерій не жартував?
— Ага. Не жартував. Хто що колекціонує. Хто марки, хто монети. Довбень Валерка колекціонував унікальні душі, рідкісні екземпляри тобто. Ну що, Іро, намилувалася? Може, підемо? — Я трохи переграю, але мене гнітить і ця історія, до якої я примудрилася вплутатися, і відповідальність, що раптом звалилася на мою голову, а найбільше — це місце.
Ірка пропускає повз вуха мою пропозицію якнайшвидше вшитися звідси.
— Випусти їх, будь ласка. Я знаю, ти зможеш. Давай розіб’ємо це кляте скло!
— Навіщо? — Я не розумію поривань Ірки.
Зрештою, я начебто у янголи-охоронці до закладених душ не наймалася.
— Не хочеш? Чому? Так не можна. Це не по-людськи.
Ага, це справді не по-людськи. Невже мені не хочеться знищувати таку колекцію? Чим я краща за
