Крила кольору хмар - Дарунок Корній

До нас неспішно підходить Віктор. Не запитує, чого затрималися. Мовчки подає мені свою джинсову куртку з дурнуватою емблемою залізної людини на спині. Звісно, в ній буде спекотно. Та краще безрозмірна куртка, ніж співчутливі очі попутників. Мій пожований вигляд кого завгодно розжалобить.

— Слухай, Вікторе, а як ви взагалі дізналися, що нам допомога потрібна?

Трохи запізно я взялася це з’ясовувати. Була певна, що відповідь найбанальніша, тож може і зачекати. Справді, ніякого дива. Ірина перед розмовою зі мною запхала Софії у кишеню записку та попрохала «в разі чого» віддати Мишкові. І Софія виконала-таки прохання, щойно побачила, як ми сідаємо в автівку з тонованими вікнами, а та потім зривається з місця на шаленій швидкості. Мишко тверезо оцінив ситуацію та попросив Віктора допомогти. Той відразу погодився та порадив долучити до рятівної операції й Павла, який мусить більше знати, бо ж начальник охорони. Усе просто.

От тільки… Жоден підручник із психології не розкладе по поличках причини такого вчинку. Янголів серед наших рятівників нема. Звичайні слабкі люди. А от же ж… Який, у біса, підручник?!

— Хлопці, я… я дуже вдячна вам за все.

***

Я мала вибір: улаштуватися на переднє сидіння автівки чи позаду, біля Іри та Мишка. Не вагаючись, запхалася на заднє сидіння. Перехопила ледь здивований погляд Віктора, що миттю влаштувався біля водія, та не надала цьому значення. Якраз накотила хвиля сонливості, певно, лише зараз відчула себе у відносній безпеці. Павло рушив з місця професійно, без ривка. Музику вмикати не став. Певно, мала розпочатися серйозна розмова, тож мусила зосередитися, аби не пропустити чогось важливого.

— Ну що, вовчики-братики, — якусь мить водій вагається, чи не додати: «і лисички-сестрички», але це, на його думку, вже зайва фамільярність. — Ще вчора у нас була певна стабільність…

— Гори вона синім полум’ям, така стабільність, — не стримується Мишко.

— Уже, — раптом утручається в розмову Віктор. — Хай і не зовсім синім, але згоріла дотла. Чи ти не проти і цей будинок підсмажити, щоб уже напевне?

— Ага! А ще краще все місто з чотирьох сторін підпалити. Тоді точно усіх ворогів позбудемося, — уриває дурну репліку Мишка Павло. — От тільки де друзів тоді брати?

Хлопці трохи вгамовуються і якийсь час серйозно розвивають думку, що всім нам варто триматися купи. Мишко обережно пропонує Ірині пожити поки в нього. Потім нітиться, починає верзти, що і на думці «нічого такого» не мав. Дитячий садок, їй-богу! Та в Іри не вистачає сил на відмову, і вона, мовчки хитнувши вдячно головою, приймає пропозицію. Тут, ніби й доречно, виникає ідея показати дівчину знайомому лікарю, а ще краще — прилаштувати на кілька днів у якийсь приміський санаторій. Віктор озирається. Без жодної телепатії легко передбачити, що зараз мова буде про мене. Швиденько бовкаю найперше, що спадає на думку, аби лише надати розмові іншого напрямку:

— То клуб справді згорів дощенту, так? Документи ж начебто в сейфі були? Може, Софію попрохати, аби довідалася? Як уявлю, що доведеться морочитися з медичною книжкою, млосно робиться. А хто мене без неї на роботу офіціанткою візьме?

Віктор дивиться на мене надто уважно.

— Ти впевнена, що аж так прагнеш працювати? Може, варто зосередитися на навчанні, а ночами відсипатися?

— Хе! Вікторе, невже ти гадаєш, що в наш час можна прожити тільки на студентську стипендію? А навчання кидати я не збираюся! Хочу колись відкрити спеціальну психологічну консультацію для тих, хто постраждав від цих… «надприродних екстрасенсорних здібностей». Жертвам же потрібно знати: є люди, які готові їх вислухати, повірити, не запроторюючи до дурки.

— Справа благородна. — Голос порадника звучить підкреслено м’яко. — Із таким характером, як у тебе, це вдасться легко і без клієнтів не залишишся — факт. А от хлопця свого можеш сміливо посилати куди подалі уже зараз: якщо дозволяє коханій дівчині так підставлятися замість того, аби заробляти самому. Значить, він тебе не цінує!

Господи, та яке в нас на календарі століття?! М-да. У кожній дівчині спить феміністка. І прокидається вона зазвичай у найменш підхожий для цього момент.

— Що? Який іще хлопець? Потрібний він мені, як корові сідло. — Якраз збираюся додати, що це лише моя справа, мати чи не мати хлопця, та затинаюся. Віктор дивиться на мене дуже пильно. І в його погляді щось нове. Таке, ніби він дізнався про вакантну посаду, яку зовсім не проти посісти.

— Гаразд-гаразд, тільки не нервуй, заспокойся, Адо. І так забагато переживань на один день для такої тендітної дівчини. — Його слова аж ніяк не виправляють ситуацію. Бо звучать так, ніби він має право мене заспокоювати.

Вони що — не розуміють?! Від мене варто триматися подалі. Я небезпечна. Убивати виявилося неважко. Попри перший не зовсім вдалий досвід, я можу відправити на той світ будь-кого з них, а може, мене стане і на двох. Я можу одним махом вирішити безліч проблем: позбутися небажаних свідків, злісних кривдників… Якщо оберу шлях, послужливо підказаний Валерієм Едуардовичем.

— Адо, — Мишко обережно, щоб не потривожити зайвий раз Іру, яка пригорнулася до його плеча, простягає руку та легенько торкає мене. — Ти де? Ти ж зовсім нас не слухаєш. То як щодо відпочинку в санаторії разом з Іриною?

Та тут озивається Вікторова мобілка. Глянувши на екран, він похмурніє.

— Слухаю, — кидає тихо. І справді слухає, майже не уриваючи співрозмовника. Його пшеничні брови потроху здіймаються вгору. Наприкінці він дякує. Прохає телефонувати за будь-яких змін. Повертається до Павла відверто здивований.

— Це Микола Андрійович. Ну, той, лікар зі шпиталю, куди ми Ліну відвезли. Він стверджує, що сталося диво: десь годину тому дівчиську раптом помітно покращало. Тепер лікарі певні: житиме.

— Годину тому? — Ірка ледь примружується. Певно, намагається прикинути, скільки часу минуло відтоді, як ми громили одну рідкісну колекцію.

— Мишко, де ви Ліну знайшли? І що з нею було?

— У глухому провулку. Неподалік від «Янгола». А шпиталь — дорогою до будинку Господаря, от ми й затрималися через це ненадовго. Ну, сама знаєш, наскільки стрімко «швидка» зараз поспішає на виклики. Тим паче, коли пахне керосином. Нащо їм статистику псувати? А дівчина була напівжива, непритомна тоб…

— Змовкни, — водночас наказують Павло та Віктор і виразно кивають на нас. Мовляв, дівчатам зараз тільки натуралістичних подробиць не вистачало, і так пережили таке, що інші билися б в істериці без упину…

На істерику в нас немає сил. Я досить спокійно сприймаю інформацію