Крила кольору хмар - Дарунок Корній

Тож роблю врешті перший ковток чаю, надкушую над тарілкою крихке печиво. Кілька хвилин бездумно розглядаю власну стелю, стандартно білу.

Порпаюся в старенькому мп3-плеєрі, нічого під настрій не добираю.

Нарешті здаюся і натискаю клавішу «рендом».

Лунає ледь хрипкий, але гарно поставлений дівочий голос:

…Відчиняй всі вікна,

Коли стане темно,

I виконуй сліпо,

Що наказує небо.

Не вагайся, янголе, стріляй мені в спину,

Доки я пам’ятатиму, хто ми.

Боляче — не боляче, з тобою загину…

Відпусти мене, сонце, додому.

Не вчи мене жити за законами,

Не вчи мене спiвати колискових.

Не втримаєш вiдьму пiд iконами,

Не вчи мене, янголе, не вчи мене…[4]

До біса тематично! Різко натискаю перехід на наступну пісню. Гурт мені справді подобається, як і сама пісня. Але зараз таке порекомендував би для прослуховування хіба той же Антон, не перед сном згадувати.

Нарешті пощастило! Безсмертне «Yesterday»… Музика, здатна змити спогади.

Мабуть, я таки втомилася більше, ніж зізнавалася сама собі, бо майже засинаю. А в голові спливають дивні асоціації. От, скажімо, ніяк не щастить позбутися надто яскравого спомину про ту мить, коли в машині Ірка торсала мене за руку: «Адко-Адусечко! Ну, будь ласка, скажи, ну скажи, на що схожа моя душа?» Довелося викручуватися, посилатися на давню заборону, а наприкінці запевняти, що хай там що, а її душа таки унікальна, справжня коштовність. Хоч як дивно, дівчину це трохи втішило: «Добре, що я хоч у душі гарна».

Ох, а якщо по правді, Іро, твоя душа — далеко не красуня. Та це й не дивно: новонароджені малята рідко бувають гарними. Зазвичай це щось зморщене, червонясте чи синювате, слабеньке та безпомічне. Яке весь час вередує, змушуючи тих, хто за ним доглядає, вигадувати різні глупства, аби хоч ненадовго втишити вередливе маля.

Інша справа, що деякі поціновувачі, хай би вони запалися крізь землю, шанують не так витончену красу, як унікальність. А справді гарних, мов мальованих, душ у світі доста, хай би що казали скептики. Так-от, душа Ірини — просто рідкісна, я за своє життя бачила щось схоже лишень двічі чи тричі. Валерій Едуардович, очевидно, більше. І тому, як справжній колекціонер, не зміг спокійно пройти мимо.

Та й я навряд чи зумію. Відтепер я буду поряд. Слідкуватиму за тим, як вона росте і міцніє, оберігатиму від спокус, сподіваючись, що колись зможу-таки побачити її дорослою та незалежною ні від кого. І коли зістарюся, то обов’язково напишу спогади про першу зустріч із геніальною, дуже-дуже знаною й талановитою поеткою…

Ніби самі собою згадуються випадково підслухані поетичні рядки. Дивно, чому, розповідаючи про свої таланти, Іра приховала це вміння. Її вірш навіть надрукував якийсь вітчизняний часопис. Іра подрузі телефоном хвалилася і цитувала з пам’яті:

Загублені шукають порятунку,

врятовані — мети.

А є ще гардероб і для душі!

Не думали? Погляньте — хто у чому?

Це — швидше маскарад. Той — поспішив

у сейф залізний вбрати душу голу.

А ось душа — берізка білокора,

тендітна і чутлива, як вона.

А он ота на гроші дуже хвора,

зелена з заздрощів, від мідяка хмільна.

Ця — щедра сонцем. Скільки ще посвітить?

Аж поки розхапають люди добрі?

Щоб прослизнути і кругом поспіти

ця — одяглася в лисячу подобу…

А я беру собі одежу правди.

І щирості. І вічної любові.

Узяти іншу я не маю права —

моїй душі

Господь довірив

Слово[5].

Цікаво, чи Іра розуміє, що завдяки нашій пригоді отримала янгола-охоронця? Правда, сірого та наразі дуже-дуже втомленого і сонного, який поки що лишень вчиться використовувати власні сили. Але він доволі гарний учень, і тому з ним проблем не буде.

О, вхідні двері знову зачинилися. Чудово. Ще півгодини — і шлях до ванної вільний. І, звісно, я не збираюся розгрібати бруд у квартирі. Це справа Тетянки.

Здається, я потроху засинаю, думки стають куцими і чомусь різнобарвними, так і хочеться сплести з них кіску, як у дитинстві, коли бабуся сварила, бо я заплітала так торочки на пледі. Так, що ж робити далі? Що буде далі? Думки збиваються, от неслухняні…

Ще раз гупають двері. Несила підвестися з ліжка… Приймаю героїчне рішення: спатиму брудною!

Деренчить телефон у передпокої. Стаціонарний домашній… На нього так рідко телефонують, хіба що батьки Тетясиних однокласників чи моя мама. Дзвінок ввічливості, так би мовити. Іду, іду… Ні, вже не йду. Тетяся — молодець, дотумкала взяти слухавку.

Чого вона так репетує? Чи це стіни потоншали?

— Ні, я не гукну її до телефону. Зрозумійте: Аді погано. Яку «швидку»?! На чорта?! Я хотіла сказати, що вона втомилася та зараз спить. Ага! Спить, кажу, бо повернулася дуже-дуже пізно, тобто вона не виспалася. Поспить, і все буде хокей… Хокей — то окей, тобто гаразд по-вашому. І гра з шайбою тут ні до чого… Кажу, що все буде добре… Господи, але ви причепа. Блін, іду гляну! І якщо не спить, то дам їй слухавку.

Скрип моїх дверей. Так, я сплю-сплю. Боже, чого ті двері так риплять? Я ж нещодавно петлі старанно змащувала.

Тихі кроки коридором. Голос Тетяни:

— Вона справді спить, я не брешу… Тобто знаєте що?!.. Та хто ви врешті такий, діставайло?! Друг? У Адки немає таких друзів, котрі на домашній телефонують. Ага, так я вам і дала номер її мобільного. А може, ви — маніяк доморощений? Ох, то я вам ще й листоноша? Хокей, тобто добре. Кажіть, що передати? Що? То я маю так просто їй сказонути: «Адо, тобі туткай передавали: „Добре відпочинь, янголя, ти заслужила“?!». Та не пішли б ви… Самі таке передавайте. Тьху на вас! Збоченець!

Таня кидає слухавку.

— Придурок кінчений! — сопе сердито, мов їжачок. А в голосі, крім злості… заздрість, чи що?

Точно, це я вже сплю. І мені мариться. Друг… янголя… заслужила…

Гарний сон. Подивлюся ще трохи, може, зрозумію, що робити далі.

Ранок від вечора мудріший.

Частина друга

Світовидове поле

1. Антон

Правду кажуть розумні люди: ранок від вечора мудріший. Бо ще вчора я не бачила навіть натяку на вихід із лабіринту, в який потрапила, дозволивши вплутати себе в історію з душами. Улягаюся спати і засинаю від смертельної втоми. А вранці наче розумію, що далі робити. Дорога сама мені відкривається, і я