Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— Мати-сповідниця!..

— Я більше не Мати-сповідниця. Клич мене Келен.

— Нехай Келен. Але ви все одно повинні мене вислухати. Ви не можете тікати звідси.

Келен попрямувала до доріжки, що перетинає двір.

— Мені більше тут нічого не треба. З мене досить.

— Ви потрібні Зедду! Келен різко обернулася:

— Зедду? Ти знаєш Зедда? Де він? Джебр ловила ротом повітря.

— Це Зедд послав мене в Ейдіндріл. На наступний день після того, як ви відлетіли з Д'хари. Він сказав, що повинен розшукати жінку на ім'я Еді, а потім вони разом приїдуть в замок Чарівника. Він послав мене сюди допомогти вам і Річарду і передати, щоб ви дочекалися його. Ви потрібні Зедду.

Келен схопила Джебр за плечі.

— І мені потрібен Зедд. Дуже потрібен.

— Тоді ви повинні дозволити мені допомогти вам. Вам не можна тікати. Вони вирішать, що ви спробуєте втекти звідси, і стануть обшукувати околиці. Але нікому й на думку не спаде, що ви залишилися в Ейдіндрілі.

— Залишитися? В Ейдіндрілі?

Келен задумалась. В Ейдіндрілі її добре знали. Хоча ні, не зовсім так.

Знали її довге волосся. Крім радників, послів, слуг і дворян, мало хто бачив Матір-сповідницю зблизька. А якщо хто і бачив, то завжди в першу чергу дивився на її довге волосся. Якого більше немає.

Згадавши про втрату, Келен мало не заплакала. Вона й не здогадувалася колись, як багато значить для неї її довге волосся, волосся сповідниці, і сила — сила сповідниці.

— Мабуть, ти права, Джебр. Але де ми сховаємося?

— Зедд дав мені золота. Ніхто не знає, що я допомагала вам. Я зніму кімнати і сховаю вас всіх.

Келен на мить замислилася, і раптом обличчя її осяяла посмішка.

— Ми станемо твоїми слугами. У такої дами, як ти, неодмінно повинні бути слуги. Джебр відсахнулася.

— Мати-сповідниця, цього ніяк не можна. Я сама лише служниця. Зедд велів мені прикинутися леді, зображати знатну даму, але я більше не можу грати цю роль. Знатна дама — ви.

— Те, що ти служниця, анітрохи не принижує тебе в моїх очах. Кожна людина лише та, ким вона є, ні більше ні менше, Келен знову очолила невеликий загін, але тепер вона прямувала в ту частину Ейдіндріла, де були тихі, відокремлені, дорогі готелі.

— І пора тобі почати вчитися тому, що ти повинна вміти. Ми всі будемо робити те, що повинні. Але якщо ти і далі будеш називати мене Матір'ю-сповідницею, ти нас усіх погубиш.

— Я постараюся… Келен. Все, що я знаю, це те, що ми повинні чекати, поки Зедд повернеться в Ейдіндріл. — Джебр наполегливо смикнула Келен за рукав. — Мати-сповідниця, де Річард? — Зніяковівши, вона заговорила зовсім тихо:

— Я нікого не хочу образити і сподіваюся, ніхто не образиться, але Річард дуже потрібен Зедду.

Саме Річард.

— Ось тому-то мені і необхідний Зедд, — відповіла Келен.

Річард схопив хлопчаків за руки.

— Не так швидко, — прошепотів він. — Я ж сказав, що піду першим.

Кип і Герш нетерпляче зітхнули. Річард обережно виглянув з-за рогу, оглянув коридор і притиснув хлопчиків до стіни. У них в кишенях копошилися жаби.

— Це все дуже серйозно. Я вибрав вас, бо ви — найкращі. А тепер ви в точності зробите так, як я сказав, в точності, як домовлялися. Стійте тут, притулившись до стінки, і рахуйте до п'ятдесяти. Не смійте навіть носа висовувати, поки не долічите. Я на вас розраховую. Сподіваюся, ви все зробите правильно.

Хлопчаки посміхнулися.

— Не турбуйся, — відповів Кіп. — Ми їх відведемо. Річард присів навпочіпки і погрозив хлопчині пальцем.

— Справа дуже серйозна. Це зовсім не гра. Цього разу ви дійсно можете нарватися на великі неприємності. Ви не передумаєте?

Кип сунув руки в кишені і помацав жаб.

— Ти звернувся до тих, кому треба, Річард. Ми це можемо. І хочемо.

Хлопчики були дуже збуджені, адже вони ніколи ще не викидали такі номери під носом у жандармів. Для них це була незвідана територія. Річард розумів, що діти не віддають собі звіту, на яку небезпеку вони наражаються, і йому було огидно користуватися їх довірливістю. Але нічого іншого придумати не вдалося.

— Ну що ж, тоді починайте рахувати. Один…

Річард вийшов з-за рогу і рушив по залу. Плащ мрісвіза майорів у нього за плечима. Дійшовши до потрібних дверей, він притулився до білої мармурової стіни напроти, підняв капюшон, загорнув плащ і почав зосереджено думати про мармур за спиною; Річард стояв нерухомо. Хлопчаки вилетіли з-за рогу, волаючи і верещачи на всю силу легень, і понеслися по коридору. Зупинившись біля подвійних дверей, вони озирнулися. Річарда вони не помітили, і він зрозумів, що діти ніяк не можуть збагнути, де ж він ховається.

Як і було велено, хлопчики відчинили двері і, сміючись від захвату, почали жбурляти в кімнату жаб. Сестри здивовано завмерли. Але лише на мить. Річард бачив, як вони вискочили з-за столів і одна на ходу схопила хлист. Діти з реготом жбурнули останніх жаб і понеслися в різні боки, волаючи: «Не зловиш! Не зловиш!»

Сестри Юлія та Фінелла вискочили в коридор, ковзаючи по мармуровій підлозі, і ледь не налетіли на Річарда, загальмувавши буквально в декількох дюймах від нього.

Річард затамував подих.

Сестри побачили тікаючих в різні боки хлопчиків і витягли руки.

Жовті блискавки збили на підлогу картини, що висіли на стінах, але в хлопчиків не потрапили. Закричавши від злості, сестри рвонули за хлопцями. Фінеллі — за Кіпом, Юлія — за Гершем.

Річард виждав, поки вони не зникли за рогом, відійшов від стіни і розслабився. Плащ знову став чорним. Цікаво, як це виглядає з