Проклята - Наталка Смеречинська
Нічого незвично, але водночас жінка викликала якесь відторгнення. Здавалося, що вона недолюблює увесь світ і той відповідає їй взаємністю.
" Мабуть, друзів у неї немає" - промайнула думка в моїй голові.
- Доброго дня, - як і обіцяв, Костик взяв на себе місію перемовник - Нам потрібна Ольга Гарбар. Це ви?
- А якщо і так? - господиня насупилася ще більше - Я нічого купувати не буду, ясно!
- Ні, ми не за цим! - втрутилася Аліса, що ніяк не могла стерпіти Костю на перших ролях. - Ми б хотіли з вами поговорити. Можна?
Подружка посміхнулася своєю фірмовою, чарівною посмішкою, що зазвичай била людей наповал і зразу ж схиляла співрозмовника на сторону красивої білявки. Але не цього разу.
- Нема мені, що робити, як час втрачати на балачки! Йдіть питайте когось іншого, хіба мало в селі ледарів та базікал!
Жінка явно не збиралася йти на контакт і вирішивши, що розмова закінчена родичка відьми розвернулася та зібралася зникнути у дверях хатинки.
Але Костя навіть і не думав відступатися:
- Шановна! - з нагрудної кишені сорочки виникнуло посвідчення і хлопець демонстративно помахав ним непривітній господині - Давайте ви не будете чинити опір відповідальним органам і підете на співпрацю. А там дивишся ми порозмовляємо з вами та не доведеться їхати до іншого місця!
Тон яким було сказано це "інше місце" був досить красномовним і хазяйку схоже пройняв.
- Чого ж зразу не сказали, що ви того....
Пробурмотіла вона заганяючи собаку до будки та відкриваючи ворота.
- Я б зразу ж пустила.
- Привітніше треба бути до людей, бо ніколи не знаєш, хто до тебе прийде - прокоментувала Аліса заходячи до двору.
Подружка була явно ображена на тітку, що не повелася на її харизму.
Господиня нічого не відповіла на цю репліку, але про себе пробурмотіла про "органи" щось не дуже приємне для останніх.
Ми зайшли до будинку і пройшовши темні сіни з низькою стелею опинилися в просторій кімнатці з побіленими стінами.
Обстановка було доволі скромною. Лавка під вікном, невеличкий столик вкритий квітчастою скатертиною та два стільці. Піч з лежанкою де стояли пузаті глиняні горщики, що, мабуть, не виходять з моди з початку позаминулого століття, а то й раніше.
Біля домашньої годувальниці, печі, стояло залізне ліжко встелене вишитими подушками. Висіла скромна шафка з нехитрим посудом та старий годинник, що чесно відбивав миті людського буття. На підвіконні стояло два перекидні календарі, один за минулий рік інший за цей. Ось, мабуть, і весь "багатий скарб" Ольги Гарбар.
- То нащо ж я знадобилася вашій конторі?
Трохи нервово запитала жіночка, коли ми розсілися хто на стільці, хто на лавку. Костя ж звичайно зайняв позицію навпроти господині й вп'явся в неї своїм уважним поглядом від чого остання явно відчувала себе не у своїй тарілці.
- Не переживайте, поки що нам потрібна тільки інформація. Поки що...
Багатозначно додав він і господиня трохи зблідла.
- Що ви можете розповісти про вашу родичку, Ганну Вівчар?
- Кого? - здивування Ольги було щирим - Я не.... Зачекайте ви часом не про стару Вівчариху? Але ж вона померла Бог зна коли! Навіщо вона СБУ?
Тітка з підозрою подивилася на нас, але Костянтин не збирався дозволити "рибці зіскочити з гачка".
- Шановна, давайте кожен буде займатися своєю справою, добре? Я ж не питаю чого ви кропите колорадських жуків у себе в городі, тож давайте і ви багато запитань ставити не будете.
Холодний, наказний Кості знову повернув звичний трепет перед людиною з "органів" на його "законне місце" в думки та серце господині й вона морщачись почала згадувати.
- Та я власне майже нічого не знаю. Знаю тільки, що жила вона давно та й померла в тридцятих. Мама моя тоді ще геть маленькою була і розповідала лишень, що всю сім'ю більшовики розстріляли, а так...Ще казали наче...
Ольга Гарбар раптом зупинилася, знітившись, а потім різко похитала головою і сказала:
- Ні, нічого про неї не знаю!
- Ви збиралися, щось розповісти нам! - вперше за весь час втрутився у розмову Влад і в його голосі прозвучали залізні нотки не гірші ніж у Кості - Не приховуйте від нас ніякої інформації.
- Та хіба ж то інформація - господиня жалібно глянула на хлопці - То так, бабські забобони!
- І все ж таки! - Костя знов перетягнув увагу на себе - Ми вас уважно слухаємо
Тітка тихенько зітхнула і зізналася:
- Та мати розповідала наче відьмою була бабця. Люди її побоювалися та сторонилися, бо хто Вівчарисі не вгодить, наче б то якісь напасті траплялися. Але за сина свого, Степана, бабця Ганна просватала благородну. Галина начебто й не бідна була і батьки аби кому єдину дочку видавати не хотіли, а тут Вівчарям! Селянам та ще й не дуже заможним. Кажуть ніби в молодих була любов, але це зараз аргумент, а тоді....
Жінка махнула рукою, показуючи своє відношення до старих порядків.
- Хай там як, але невістку Вівчарів це навіть врятувало, бо тоді як раз на благородних полювати на контрреволюціонерів почали, а тут дворянка та за селянина. Явно ж все по новим правилам та ідеологіям. Правда недовго вони тішилися, начебто сам начальник міліції за них тоді взявся.
- ОДПУ - поправив господиню, Костянтин.
- Мабуть, - смиренно кивнула жінка - Вам видніше, бо я того не розбираю.
- А вам нічого від Вівчарів не залишилося? - з надією запитала я, втручаючись у розмову - Листи? Фотографії? Речі?
На речі я покладала особливі надії. Якщо зачарований предмет має притягнути мене, то ось вона я, тут. І де б ще бути спадку моєї прабабці як не в єдиної вцілілої родички.
- Та ви що, ні! - замахала рукою тітка і навіть криво посміхнулася, ніби я сказала щось кумедне - Який там спадок, коли від Вівчарів одне згарище залишилося. Та й потім, бідні вони були, неграмотні. Такі листи не писали. А після того, як сина та невістку вбили, бабця Ганна наклала на себе руки підпаливши хату та й по всьому. Весь нехитрий скарб і згорів у тому самому полум'ї. Ось тобі й відьма виходить. З усього багатства були тільки страх людський та страшна репутація.
